Трудівники моря

Страница 122 из 129

Виктор Гюго

— Панночка встала і вийшла.

Дуже добре, хай подихає свіжим повітрям, — погодився з цим мес Летьєрі. — Вночі їй стало млосно від задухи. В кімнату набилося надто багато народу, а вікна були зачинені. До того ж така несподіванка, така радість. Не треба забувати, що ще й вікна були позачинювані. Так, чоловік їй попався нівроку! І він знову почав писати. Він уже підписав і запечатав два листи, адресовані до найвідоміших власників верфей у Бремені. Тепер він запечатував третій. Гуркіт коліс на набережній примусив його повернути голову. Він нахилився до вікна і побачив, як на повороті доріжки, що вела до "Будинку на Пустирищі", появився хлопчак з візком. Хлопчак прямував до порту Сен-П'єр. На візку лежав оббитий жовтою шкірою, обцяцькований мідними та олов'яними цвяшками куферок. Мес Летьєрі крикнув хлопчикові:

— Куди тебе несе, хлопче?

— На "Кашмір".

— Чого?

— Відвезти валізу.

— Прихопи й мої листи.

Мес Летьєрі висунув шухляду стола, витяг шматок шнурка, зв'язав хрестом усі три щойно написаних листи й кинув пакет хлопчакові, — той спіймав його на льоту обома руками:

— Скажи капітанові "Кашміра", що листи від мене, хай він про них потурбується. Листи я надсилаю у Німеччину, в Бремен, через Лондон.

— Мені не доведеться розмовляти з капітаном, месе Летьєрі.

— Чому?

— Тому що "Кашмір" не стоїть на причалі.

— Що?

— Вій на рейді.

— Ай справді. Море неспокійне.

— З корабля вишлють човна. Я можу порозмовляти зі старшим на шлюпці.

— От ти йому і передай мої листи.

— Гаразд, месе Летьєрі.

— О котрій відпливає "Кашмір"?

— О дванадцятій. Якраз настане приплив. Доведеться йти проти хвилі.

— Зате вітер попутний.

— Хлопчику, — мовив мес Летьєрі, тицьнувши пальцем на трубу машини, — бачиш оце? Начхати їй на вітер і на приплив.

Хлопчик запхав листи в кишеню, вхопив за ручки тачку і погуркотів нею в бік міста.

Мес Летьєрі загукав:

— Дус! Грас!

Грас прочинила двері.

— Зайди і почекай.

Мес Летьєрі взяв аркуш паперу і сів писати. Якби Грас, стоячи за спиною Летьєрі, поки він писав, виявила цікавість і витягнула шию в його бік, то могла б прочитати через його плече таке:

"Я пишу в Бремен щодо лісу. Цілий день возитимуся з теслями, які прийдуть домовлятися про роботу. Відбудова судна піде у нас швидко. А ти зі свого боку збігай до декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні. Я зайнятий Дюрандою, а ти займись Дерюшеттою".

Він поставив дату і підписався: "Летьєрі".

Цього разу він не завдав собі клопоту запечатати лист, а попросту згорнув його вчетверо і подав Грас:

— Віднеси Жільятові.

— У "Будинок на Пустирищі"?

— Еге ж.

КНИГА ТРЕТЯ

ВІДПЛИТТЯ "КАШМІРА"

І

Біля маленької затоки поблизу церкви

Коли в Сен-Сансоні багато народу, то порт Сен-П'єр безлюдний. Цікава звістка в якомусь одному місці відіграє роль всмоктувальної помпи. В глухих закутах новини розлітаються швидко; піти подивитись на трубу Дюранди під вікнами меса Летьєрі — ось про що від самого сходу сонця тільки й думав кожен гернсеєць. Усі інші події зразу ж поблякли перед останньою. Розмов про смерть декана Сент-Асафа наче й не було; ніхто більше не говорив про його превелебність Ебенезера Кодре, про його несподіване багатство, про його від'їзд на "Кашмірі". Машина Дюранди, вивезена з Дуврів, стала найзлободеннішою темою розмов. Ніхто в це не вірив. Навіть катастрофа судна здавалася незвичайною, а що вже врятування машини — то й просто неймовірним. Отож, щоб пересвідчитись у цьому, треба було побачити її на власні очі. Всі інші заняття було відкладено. Вервечки обивателів зі своїми сім'ями, люди різних станів, починаючи від "сусіда", і кінчаючи "месом", жінки, джентльмени, матері з дітьми і діти з ляльками тяглися з порту Сен-П'єр околичними дорогами до "Оселі відважних" "подивитися на дивину". Багато крамниць у порту Сен-П'єрі було позамикано; в торговельних рядах ділове життя зовсім завмерло: ні збуту, ні комерційних угод; вся увага була прикована до Дюранди; в жодного крамаря не було "почину", за винятком ювеліра, що якимсь чудом продав шлюбну обручку чоловікові, котрий "дужо квапився і запитав, де живе декан". Відчинені ж крамниці перетворилися в місця зборищ, де голосно обговорювалося чудодійне врятування машини. Жодного перехожого в Іврезі, якого тепер невідомо чому називають Кембриджським парком; жодної душі на Гай-стріт, яка тоді називалася Головною вулицею; нікого у верхньому місті, навіть площа зовсім спорожніла. Можна було подумати, що настала неділя. Військовий парад, влаштований в Анкресі в честь якої-небудь королівської персони, що відвідала місто, не міг би так обезлюднити порт Сен-П'єр. Весь цей рейвах з приводу такого нікчеми, як Жільят, примушував людей статечних і добре вихованих знизувати плечима. Церква в порту Сен-П'єр, з потрійним щипцем, з бічними приділами і високим шпилем, стоїть на березі, глибоко в гавані, майже на самому причалі. Вона вітає тих, хто приїжджає, і благословляє тих, хто від'їжджав. Церква справляє враження великої букви в довгому ряді міських будівель, обернених до океану.

Ця парафіяльна церква порту Сен-П'єр водночас виконує функції провідної церкви всього острова. Нею відав намісник єпископа, духовної особи з необмеженими повноваженнями.

Гавань порту у наші дні — дуже мальовнича і широка, але в ті часи, та й навіть десять років тому, вона багато в чому поступалася сен-сансонській гавані. Її оточували два товстелезних циклопічних мури, які тяглися півколом праворуч і ліворуч від берега, і там, де вони майже з'єднувалися, височів невеличкий білий маяк. Під ним був вузький прохід для суден, — тут ще й досі збереглася подвійна ланка від ланцюга, яким у середні віки замикали порт. Уявіть собі розімкнуту

клешню омара — такою була гавань порту Сен-П'єр. Ці кліщі відвоювали від водного безмежжя шматочок моря, примушуючи його вести себе спокійно. Але коли вітер віяв зі сходу, біля входу в гавань клекотіли буруни, в бухті піднімалась хитавиця, тож доречніше було туди не заходити. Саме так і вчинив того дня "Кашмір". Він кинув якір на рейді.

Коли вітер дув зі сходу, кораблі охоче йшли на це; таким способом вони, крім усього, позбавлялися портових поборів. У подібних випадках перевізники, уповноважені на комісійних засадах міськими властями — хоробре плем'я морських вовків, яке стало непотрібним новому порту, — садовили в човни пасажирів з причалу чи інших закутків узбережжя і переправляли їх разом з вантажем, нерідко при дуже розбурханому морі, але завжди щасливо на готові до відплиття кораблі. Східний боковий вітер дуже сприятливий для переїзду в Англію — він викликає бортову, а не кільову хитавицю суден. Коли корабель, готовий відчалити, стояв у самому порту, то пасажири, від'їжджаючи, тут і робили посадку; коли ж він стояв на рейді, то до якірної стоянки можна було добратися на власний розсуд з будь-якого найближчого місця на узбережжі. В кожній бухті можна було найняти "вільного перевізника".