Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді")

Страница 24 из 38

Франсуаза Саган

Жіль почав нервуватись. Добродій Лакур, граючи роль шляхетного брата, зайшов надто далеко.

— Не схоже, що я її перше захоплення.

— Ні. Але, безумовно, її перша пристрасть. Я дуже боюся за Наталі.

— Чому?

— Бо ви — слабкий, безхарактерний себелюб.

— Всі чоловіки себелюби,— сухо зауважив Жіль.

— Але не всі чоловіки втішаються цим.

Тепер вони ладні були кинутись один на одного з кулаками. Жіль намагався опанувати себе. П'єр мав рацію і водночас помилявся. Жіль глибоко зітхнув.

— А що зробили б ви на моєму місці?

— Я ніколи не був би на вашому місці: якби я був не я, а хтось інший, і Наталі не була моєю сестрою, я б уже давно викрав її...

Він підвищив голос, і Жіль усміхнувся:

— Боже, як вп її любите...

— Я мусив вам сказати це, так?

Минуло кілька хвилин у мовчанні.

— Але я люблю її,— тихо промовив Жіль.

— Тоді потурбуйтесь про неї.

П'єрове обличчя тепер було пе розлючене, а навпаки — сумне і благальне, майже покірне; такий вираз Жіль уже бачив у Наталі. У нього стислося серце.

— Ви вважаєте, я повинен забрати її? Завтра?

— Так,— відповів Лакур,— якнайшвидше. Вона надто (Нещасна.

Вони пильно подивились один на одного. За три кроки |від них весело гув вечір Сільвенерів. Жіля опанувало лі-іричне, навіть романтичне піднесення.

— Я так і зроблю,— сказав він.— І піклуватнмуся про неї.

Йому вже ввижалось, як він перетинає бенкетну залу, хапає Наталі за руку і, не кажучи й слова, проводить її жрізь натовп приголомшених гостей. Наче в дев'ятнадцятому сторіччі. Лакурів голос протверезив його. І — Сільвенер порядна людина. Вона має покинути його досить пристойно. Якщо можна покинути кого-небудь пристойно.

У Жіля майнув спогад про Елоїзу, і він нічого не відповів.

і — І ніколи не забувайте, що Наталі цільна натура, цільна й пристрасна.

Лакур пройшов повз Жіля і знпк. Ці кілька хвилин розмови були схожі па сон. Якщо добре поміркувати, цей хлопець був," певно, трохц не прп своєму розумі. Зате ІЖілю все стало ясно. 1, цілуючи наприкінці вечора руку Наталі, залишаючи її саму на горішній площадці сходів Ііоруч із чоловіком, у її домі, раптом усвідомивши, що ця Иинка, яку він мав за свою, не може зараз піти разом з Ним, що вона через це в такому самому відчаї, як і він, Жіль наважився остаточно.

Частина п'ята

ПАРИЖ Розділ І

Що ж зрештою сталося?

Вони були в його паризькій квартирі; Наталі щойно приїхала, він чекав її цілих три дні без ніякої звістки. І ось вона тут, розгублена й притихла, наче оглушена якимось ударом. Наталі тільки-но поставила в передпокої валізу, кинула на бильце стільця пальто; вона приїхала не попередивши і, здавалося, ось-ось поїде назад. Вона навіть не оглянула квартиру, і це було досить дивно, як-ие-як тут їй віднині з ним жити — так вони вирішили вдвох на другий день після прийому в її лімозькому домі, вирішили в якомусь екстазі глибокого щастя. Глибокого й мудрого. Жіль не знав, що щастя може мати відтінок непохитної й ніжної мудрості, яка допомагає робити те, що треба робити. І все я* Наталі зажадала, щоб він поїхав раніше — для пристойності, як сказала вона, і тільки через три дні, коли він уже божеволів від тривоги, ця мовчунка без попередження з'явилася до нього. Він простяг до неї руки, посадив її, налив склянку вина, а вона все мовчала.

— Та скажи ж мені, що в тебе сталося?

— Нічого не сталося,— відповіла вона, немов роздратовано.— Я мала розмову із Франсуа, бачила брата, він відвіз мене на вокзал, я не встигла тебе повідомити, взяла таксі, в мене була адреса...

— А якби не застала мене вдома?

— Ти сказав, що чекатимеш.

І щось у погляді Наталі — немов спогад про невимовно жорстокі хвилини — відкрило йому очі на те, якою дрібницею було його вимушене нервове холостяцьке чекання. Адже вона порвала з усім своїм попереднім життям, а він тільки й того, що нудьгував. Не можна й порівняти: одна річ — перечитувати знічев'я старі газети, а інша — заявитп чоловікові, що вже не любиш його. Він нахилився, поцілував Наталі у щоку.

— Як він повівся?

Вона кинула на нього здивований погляд:

— А тобі що до того? Ти ніколи не цікавився, як віп ; поводиться, коли я жила ним, правда? А як я з ппм розлучилася...

! — Я лише хотів знати... чи не було це надто принизливо, особливо для тебе.

— Що мені,— сказала вона.— Я пішла від нього до коханої людини. А він залишився сам. Розумієш...

У Жіля майнула досить цинічна думка: кінець кінцсч з емоційного погляду покинутий чоловік виявився ще обтяжливішим, ніж наявний. Наталі трохи тремтіла. Жіль !тримав у долонях її крижані руки, і йому підсвідомо хотілося, щоб вона розплакалася, усе розповіла, в усьому звірилася або кинулася до нього в обійми в пориві чуттєвої 'Пристрасті, яку часто породжує власна жорстокість щодо [третіх осіб. Надто боляче йому було дивитися на цю закляклу, соромливу й безмовну жінку.

; — Тобі страшно,— промовив він.— Тобі важко, давай ©глянемо мою хату. Він "опорядив" для неї свій дім з не звичним для себе запалом. Консьєржка скрізь прибрала, він купив чаю, пачку паперових серветок, обе-

ремки квітів, пачку печива і нову платівку. Консьєржчпп [чоловік замінив у холодильнику перегорілі запобіжники, і Ітой запрацював. Одне слово, Жіль думав про що завгодно, крім страждань Наталі. Точніше він уявляв їх собі, як театральну сцену з несподіваними поворотами і ускладненнями, зі слізьми н риданнями — загалом, як подію, про яку с що розповісти, навіть захоплюючу подію, рін не уявляв собі цього тихого відчаю. І Вона встала, машинально пішла за ним. По суті, пірого було дивитися, крім кухні, спальні й маленької ваиної, облицьованої дерев'яними панелями (естетичне нововведення Елоїзи). Наталі чемно й неуважно окинула оком квартиру. Ніхто й не подумав би, що вона спатиме в цій постелі, вішатиме одяг у цій шафі,— ніхто, навіть сам Жіль. Його охопив панічний жах. А що, як вона не наважилась? Що, як вона приїхала сказати йому (повідомляти листом або телефоном не в її вдачі) — атож, приїхала, аби тільки сказати, що не може піти до нього. І раптом квіти, що він купив, широке, уже розстелене ліжко для пеї, наступний вересень, майбутня зима, саме життя здалися Жілю огидні, пестерпні. Віп узяв Наталі за руку, повернув до себе обличчям.