Попри те, що мені завжди дуже хочеться роботи, я водночас намагаюся бути справедливим. Я не прошу більше, ніж мені належить.
Та, незважаючи на те, що я її не прошу, вона завжди мені дістається, принаймні так мені здається, і це мене непокоїть.
Джордж каже, що немає жодної потреби цим перейматися. На його думку, саме моя надмірна педантичність викликає в мене страх отримати більше, ніж мені належить. Насправді ж я не отримую і половини того, що повинен був би отримувати. Та мені здається, що він це говорить, щоб лише втішити мене.
Я помітив, що в човні кожного члена команди переслідує нав'язлива думка, що йому доводиться робити все за всіх, Гарріс зауважив, що працює лише він, а ми з Джорджем цим користаємо. Джордж лише посміявся з Гаррісових слів і сказав, що все, що той робить, то це їсть і спить, і був твердо переконаний у тому, що, коли хтось і робить якусь роботу, яка варта того, щоб її так називали, то це саме він, Джордж.
Він додав, що ще жодного разу йому не доводилося бувати в одній команді з такими ледарями, як Гарріс і я.
Це розвеселило Гарріса.
— Уявити тільки: старий Джордж розмірковує про роботу! — засміявся він. — Та якщо ти попрацюєш півгодини, ти ж умреш. Ти бачив коли-небудь, щоб Джордж працював? — додав він, обертаючись до мене.
Я змушений був погодитися з Гаррісом, тому що, принаймні від того часу як ми вирушили в цю подорож, такого мені бачити не доводилось.
— І як же ти можеш про це знати? — заперечив Джордж. — Та не зійти мені з цього місця, якщо половину часу ти не спиш. Ти бачив, щоб Гарріс коли-небудь повністю прокинувся, окрім коли сідає їсти? — запитав Джордж, звертаючись до мене.
Любов до істини змусила мене підтримати і Джорджа. З самого початку від Гарріса в човні користі було дуже мало.
— У всякому разі я працюю більше, ніж Джей, — промовив Гарріс у відповідь на звинувачення.
— Ну, менше просто нікуди, — відповів Джордж.
— Мені здається, Джей взагалі уявив себе пасажиром, — продовжував Гарріс.
Ось така вдячність за те, що я тягнув їх у їхньому жалюгідному старому човні від самого Кінґстона, за те, що наглядав за всім, влаштовував усе заради них, дбав про них, зі шкури ліз. Такий от світ!
Зрештою ми зійшлися на тому, що Гарріс із Джорджем гребтимуть аж за Рединга, а звідти я тягтиму човна. Як на мене, гребти у важкому човні проти сильної течії — заняття не дуже приємне. Були часи, коли я хапався за важку роботу, але зараз я більше схильний поступатися нею молодим.
Я помітив, що більшість досвідчених гребців так само ніяковіють, щойно розуміють, що гребти буде непросто. Досвідченого гребця завжди можна розпізнати по тому, як він, розлігшись на подушках на дні човна, підбадьорює гребців оповідками про свої вражаючі подвиги, які він вчинив минулого сезону.
— Тільки не кажіть, що це важка робота! — попихкуючи люлькою, протяжливо звертається він до двох новачків, які, обливаючись потом, уже впродовж півтори години безупинно гребуть проти течії. — От минулого сезону якось пополудні ми з Джимом Біффлесом та Джеком гребли, не зупиняючись, від самого Мерлоу аж до Горінга. Пам'ятаєш, Джеку?
Почувши, що до нього звертаються, Джек, який протягом останніх двох годин спить на своєму ложе, яке він змайстрував собі на носі човна з усіх покривал, плащів і решти того, що потрапило йому під руку, не розплющуючи очей, починає описувати всі подробиці того дня. Він пригадує, що крім надзвичайно стрімкої течії, яку їм доводилось долати впродовж усього шляху, треба було ще й боротися з сильним зустрічним вітром.
— Милі тридцять чотири ми тоді, напевно, пройшли, — продовжує оповідач, протягуючи руку ще за однією подушкою, щоб підкласти її собі під голову.
— Та ні, Томе, ти вже так не перебільшуй, — бурмоче Джек із нотками легкого докору в голосі. — Щонайбільше, то тридцять три.
І, втомившись від такої виснажливої розмови, Том і Джек знову поринають у сон. А двоє простодушних хлопчиськ переповнюються гордощами з того, що їм дозволили везти у човні таких чудових гребців, як Джек і Том, і ще з більшою запопадливістю налягають на весла.
Коли я був ще юнаком, я часто чув такі казочки від моїх старших товаришів. Я вірив їм, захоплювався ними, намагався запам'ятати кожне їхнє слово, а потім просив ще. Але, схоже, у нового покоління вже немає тієї сліпої віри, яка була у ті старі часи. Якось минулого літа ми — Джордж, Гарріс і я — взяли з собою одного такого "нестріляного горобчика" і всю дорогу годували його всілякими байками про те, які чудеса ми творили.
Нарозповідали ми йому всього: і затертих побрехеньок, які впродовж віків вірою і правдою служать усім гребцям, і додали ще сім свіженьких, які придумали самі. Одна з них була майже схожа на правду. В ній ішлося про доволі-таки правдивий випадок, який в дещо зміненому вигляді кілька років тому трапився з нашими друзями. Будь-яка дитина повірила б у неї і не скривилася б.
А той юнак над усім цим посміявся і захотів, щоб ми при ньому продемонстрували свою майстерність. Він ладен був битися об заклад і ставив десять до одного, що в нас нічого не вийде.
Того ранку ми вихвалялися своєю вправністю у гребних справах і знову і знову розповідали про наші перші кроки в опануванні мистецтва греблі. Я пригадав, як я вперше познайомився з човном. Нас п'ятеро хлопчаків зібралися по три пенси і на озері в Реджентс-Парку винайняли якоїсь дивовижної форми човна. Потім усім нам довелось обсихати в будиночку наглядача парку.
Після того мене стало тягти до води. Доволі часто я плавав на плотах у кар'єрах навколишніх цегелень. Ви собі не уявляєте, яке це цікаве і захопливе заняття. Особливо коли ви посеред ставка і раптом на березі з добрячим києм в руках з'являється власник матеріалу, з якого ви змайстрували пліт.
Щойно помітивши того джентльмена, ви відразу відчуваєте, що у вас немає жодного бажання складати йому компанію чи спілкуватися з ним. А коли б це не виглядало неввічливо, то ви воліли б навіть не зустрічатися з ним. Тож ви всіляко прагнете дістатися протилежного берега і якомога швидше, без зайвого галасу забратися додому, роблячи вигляд, ніби ви його не бачите. У нього ж, навпаки, виникає непереборне бажання вхопити вас за руку і побесідувати з вами.