Бруно Ферреро
Троянда також важлива: Короткі історії для душі
* * *
ТРОЯНДА
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
— Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
— Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше.
— Чим вона жила всі ці дні? — спитала молода француженка.
— Трояндою, — відповів поет.
"На світі є тільки одна єдина проблема — як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі", — писав Антуан де Сент-Екзюпері.
"Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого".
(Мт. 13, 34)
* * *
ПОРОЖНЄ КРІСЛО
Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.
Хворий, ледь усміхаючись, відповів:
— Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.
Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:
— Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, — так, як він хотів.
"Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога"
(Мт. 5, 8)
* * *
ДЕ СХОДЯТЬСЯ НЕБО З ЗЕМЛЕЮ
У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два монахи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходяться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати його, пообіцявши, що не повернуться доти, доки не знайдуть.
Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небезпек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі перешкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.
Вони знали, що в тому місці, яке вони шукають, мають бути двері, в які достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.
Знайшли двері. І, не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.
Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи увійшли і... опинилися у власній келії свого монастиря.
Одного разу до рабина Менделя з Коцк прийшли вчені гості. Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:
— Де живе Бог?
Ті засміялися і відповіли:
— Що за дивне питання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?
Але рабина не задовільнила така відповідь. Він похитав головою і сказав:
— Бог живе там, куди ми дозволимо Йому увійти.
І це є найважливіше у нашому житті — дозволити Богові увійти. Але дозволити Йому увійти можемо тільки туди, де самі перебуваємо, де живемо правдивим життям, — тобто у серце.
"Стою при дверях і стукаю", — каже Господь у Біблії.
Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?
* * *
ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА
Трилітній Олександр:
— Розкажи мені про злого вовка.
Десятилітня Оксана:
— Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.
Немає лихих людей...
* * *
ДЮНА І ХМАРИНКА
Молодесенька хмаринка — а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, — вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм.
Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:
— Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.
— Що ти робиш? Рухайся з нами! — завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.
— Привіт! — сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.
— Привіт! Я — Оля, — відрекомендувалася хмаринка.
— Я — Галя, — відповіла дюна.
— Як поживаєш там, на землі?
— Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?
— Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
— Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, — сказала сумно дюна.
— Прикро, правда? — спитала хмаринка.
— Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
— Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
— А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
— Справді? Я й не знала, що я така важлива! — засміялася хмаринка.
— Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
— Так, правда. Я їх бачила, — відповіла хмаринка.
— Але я, напевно, їх ніколи не побачу, — сумно зітхнула дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
— Я могла б упасти на тебе дощем...
— Але тоді ти помреш.
— А ти зацвітеш, — зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: "Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим".
* * *
КРАМНИЦЯ
Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.