Микола ретельно виконував свої обов’язки — а чергування біля Головного пульта забирало багато енергії — і таки мало-помалу заспокоївся. Через кілька тижнів рідна Земля зникла з поля зору, і все, що відбувалося на ній, подаленіло не лише у просторі, а й у свідомості: огорнулося серпанком, почало розмиватися, втрачаючи чіткі контури… І троянди, і Талія, і голуба колючка Тривіум Харонтіс — наче снилися… Звичайно, в найдаль-ших зонах пам’яті всі ці враження зберігались, але свідомість вирішила занедбати ці зони, і сигнали звідти над-ходили все слабші й слабші, наче від якихось надзвичайно далеких світів.
Ці сигнали не посилились навіть тоді, коли ракета, пройшовши афелій своєї орбіти і виконавши складну програму досліджень планет Проксіми. повернула до Сонячної системи. Як тільки на екрані локатора нарешті проступив диск рідної планети, Микола зробив потрібні підрахунки, перевірив курс, та й тільки. Навіть не зі-тхнув.
Після посадки на Місячному космодромі Булига хотів деякий час побути в місті Копернік: йому кортіло покупатися у штучній, поки що єдиній на Місяці річці. Але керівник експедиції пообіцяв відпустки лише після того, як вони закінчать свій звіт на Землі.
— В Дніпрі все-таки краще купатися, — усміхнувся він. — Ви ж, здається, з його берегів?
— Так. Але ж тут тяжіння…
— Нічого-нічого, ви ще молодий, Миколо, треба гартувати м’язи.
Ну, що ж, дисципліна, обов’язок — мусив летіти. Та й зрештою цікаво поглянути на рідне місто через тридцять дев’ять років. До речі, космонавтам важко було звикати до календарного парадоксу. їхня мандрівка продовжувалась дев’ять років (за годинником, встановленим на ракеті), отже, зараз повинен бути 2009 рік. Бу-лига ввімкнув приймача, настроїв на київську хвилю, і в рубці Головного Пульта пролунало:
— Говорить Київ. Послухайте програму передач на сьогодні, двадцяте травня дві тисячі тридцять дев’я-того року. Підживленню цукрових буряків — пильну увагу. Репортаж…
Микола крутнув верньєром, приймач вимкнувся. Дві тисячі тридцять дев’ятий!
Аж тепер Микола зітхнув. І це було філософське зітхання: мовляв, які дива діються на білому світі!
Переліт з Місяця на Землю зайняв лічені години. Микола слухав і не чув розмови своїх товаришів. Його чомусь не захоплювало навіть таке визначне досягнення їхньої експедиції, як запис біострумів на одній із дванадцяти планет системи Проксіма. Вони сперечалися на тему: чи належить енцефалограма розумним істотам, чи ні і чи вдасться її розшифрувати. А Микола відчув, що його хвилює наближення Землі. Несподівано — от же цілком несподівано! — защеміло серце…
Посадка на старому, давньому космодромі.
Микола поглянув на строкате людське море і… заплющив очі. Не може бути! Розплющив і знову поба-чив дівчину з трояндами. Он вона пробивається наперед, обережно піднявши квіти вгору. Молода, гарна і… дуже схожа на Талію! Як дві краплі води. Той же погляд — гарячий, визивний, молодечо-зухвалий…
Микола не може одвести очей, ступає наче загіпнотизований на край помосту і — падає. Його підхоп-люють дужі руки, і ось він уже стоїть перед цим дивним з’явиськом — дівчиною з трояндами. В роті йому пе-ресохло, дух забило.
— Ви… ви… — Він хоче щось сказати і не може. "Дочка! Це її дочка! — промайнуло в голові. — Але ж яка схожість! Цікаво, чи й зона прийшла?"
— Миколо. — тихо обізвалася дівчина. — Я — Талія і я знову принесла тобі троянди…
— Талія? Дочка Талії?
— Ні, я та сама Талія…
О космос! Микола подумав, що божеволіє. Якось дивно озирнувся навколо. Та сама Талія…
— Візьми, любий, троянди, але не привозь більше тих голубих колючок…
— Тривіум Харонтіс? А до чого тут…
Микола вхопив її в обійми, та так міцно, що троянди попадали їм під ноги.
III
— Коли ти тоді так раптово розірвав наші стосунки, — говорила Талія, поглядаючи на Миколу веселим оком, — я сумувала… три дні.
— Усього три дні? — з жалем у голосі перепитав Булига. — А запевняла…
— Розумієш, я просто забула.
— Забула?!
Миколине обличчя почервоніло від образи. Бач, на скільки вистачило їй почуття!
Він висмикнув руку з-під її ліктя, зупинився, вхопився за чавунний парапет і тоскно поглянув на річку. Дніпро спокійно плескався об граніт набережної, великий білосніжний корабель, наче лебідь, легко плив проти течії. Микола зціпив зуби. Ні, таки йому не щастить у коханні… Втопитись? Відчув, як напружились м’язи, готові до стрибка. А що? Шубовсть — і по всьому. Е, ні, дурниці. То колись… були м’якушки. А до чого тут м’якушки? Хіба вони були не такі самі люди?
— Я… Ну, як би тобі сказати? — Талія поклала руку йому на плече. — Я була захворіла. Втрачала пам’ять. День за днем втрачала. Не пам’ятала сьогодні, що було зі мною вчора. Наче стиралися записи в нерво-вих клітинах. Протягом дня все пам’ятаю, а після сну — нічого. Минуло три дні, і я вже не знала про наше зна-йомство — нічогісінького не знала!
Булига співчутливо поглянув на дівчину. Полегшено зітхнув. Виходить, вона…
— І головне, що я сама цього навіть не підозрювала. Мама помітила. Спитала про тебе. Я знизала плечи-ма: який Микола? Вперше чую! Спочатку вона подумала, що ми посварилися, а потім, коли я забула виконати якесь її доручення, почала придивлятись до мене уважніше, її побоювання підтримав батько. Переконавшись, що зі мною щось негаразд, вони, звичайно, звернулися по допомогу до медицини. Психіатри, невропатологи, фізіологи, терапевти — хто тільки не займався моєю хворобою! І ніхто нічого не знаходив. Здорова, цілком здорова! І це була чистісінька правда: я почувала, себе здоровою, дужою, життєрадісною. Але сьогодні я не пам’ятала, що було вчора.
— Так що… — перебив Булига, — завтра ти знов про мене забудеш?
— Ні, любий, — усміхнулась Талія, — тепер уже не забуду… Але дай мені доказати.
Довго вони ходили понад Дніпром, і Талія розказувала дивовижні, часом смішні, а часом і сумні речі. Минуло три роки, і Талія почала збиратись вступити до інституту. Вона зовсім забула, що вже кінчала інститут, а коли мама показала їй диплом,— тільки знизала плечима. Почала вчитися в інституті і… не змогла. "Вчора" для неї не існувало. Те, що вона добре засвоювала сьогодні, наступного дня не пам’ятала нічого.