Равік схилився над мерцем. Спершу він оглянув пляшечки з ліками на столику, потім обстежив тіло. Жодних слідів насильства. Він випростався.
— Як прізвище лікаря, що приходив сюди? — запитав він у жінки. — Ви знаєте його?
— Ні, не знаю.
Равік глянув на неї. Вона була дуже бліда.
— Сядьте. Отам на стілець у кутку. І сидіть. Є тут той офіціант, що викликав лікаря?
Він глянув на обличчя людей, що з'юрмилися біля дверей. У всіх був той самий вираз: страху й жадоби.
— Цей поверх обслуговує Франсуа, — сказала прибиральниця, що тримала в руках мітлу, немов списа.
— Де Франсуа?
Офіціант проштовхався наперед.
— Як прізвище лікаря, що приходив сюди?
— Бонне, Шарль Бонне.
— Ви маєте номер його телефону?
Офіціант погортав свій записник.
— Пассі, двадцять сім сорок три.
— Добре. — Равік помітив серед людей у коридорі обличчя господаря. — Зачинімо краще двері. Чи вам хочеться, щоб сюди збіглася ціла вулиця?
— Ні! Ану геть звідси! Всі до одного! Чого ви тут стовбичите й гайнуєте час, за який я вам плачу!
Господар вигнав своїх підлеглих і зачинив двері. Равік підійшов до телефону. Спершу він зателефонував до Вебера і хвилину поговорив із ним. Тоді набрав номер, що його назвав офіціант. Бонне був у своїй приймальні. Він підтвердив те, що сказала жінка.
— Він помер, — мовив Равік. — Ви б не могли приїхати й виписати довідку про смерть?
— Він вигнав мене. І дуже образив.
— Тепер він уже вас не образить.
— Він не заплатив мені гонорару. А крім того, назвав мене здирником і партачем.
— А ви б приїхали по гонорар?
— Я міг би когось прислати.
— Краще приїдьте самі. А то пропали ваші гроші.
— Добре, — повагавшись, сказав Бонне. — Але я не підпишу жодної довідки, поки не отримаю грошей. Мені належить триста франків.
— Гаразд. Триста франків. Ви їх отримаєте.
Равік повісив трубку.
— Мені прикро, що вам довелося все це слухати, — сказав він жінці.— Та інакше не можна було. Він нам потрібний.
Жінка вже порпалася в торбинці.
— Нічого, — відповіла вона, — це для мене не новина. Ось гроші.
— Почекайте. Зараз він приїде. Тоді й віддасте йому.
— А ви самі не можете виписати довідку про смерть? — спитала жінка.
— Ні,— відповів Равік. — Її може виписати тільки французький лікар. Найкраще той, що його лікував.
Коли Бонне зачинив за собою двері, раптом стало тихо. Багато тихіше, ніж буває, коли з кімнати виходить тільки одна людина. Гудіння машин на вулиці зробилося якесь пронизливіше, ніби натикалося на стіну стиснутого повітря й насилу пробивалося крізь неї. Після метушні минулої години аж тепер стала відчутна присутність небіжчика. Дешевий готельний номер наповнився його владною мовчанкою, байдуже, що він був одягнений у червону піжаму з блискучого шовку. Він панував тут, як панував би навіть мертвий блазень, бо не ворушився. Все живе ворушиться, а те, що ворушиться, може бути дужим, витонченим або смішним, але не має відчуженої величності застиглого, здатного вже тільки розпадатися. Воно — сама довершеність, а людина буває довершена лише в смерті, і то на короткий час.
— Ви не були з ним одружені?
— Ні. Чому ви питаєте?
— Закон. Спадок. Поліція з'ясує, що тут ваше, а що його. Своє ви заберете. А його речі поліція затримає. Для родичів, якщо вони зголосяться. В нього є родичі?
— У Франції немає.
— Ви з ним жили?
Жінка не відповіла.
— Довго?
— Два роки.
Равік озирнувся по кімнаті.
— У вас немає валіз?
— Чому ж… були… там, під стіною. Ще вчора ввечері стояли.
— Ага… господар.
Равік відчинив двері. Прибиральниця з мітлою відскочила назад.
— Матусю, — мовив він, — як на свої роки ви надто цікаві. Покличте господаря.
Прибиральниця почала виправдуватися.
— Слушно, — перебив її Равік. — У ваші роки залишається сама цікавість. А все-таки покличте господаря.
Стара щось пробурмотіла й пішла, виставивши перед собою мітлу.
— Мені дуже прикро, — мовив Равік, — проте іншої ради немає. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все відразу. Так простіше, навіть якщо ви тепер цього не розумієте.
— Я розумію, — відповіла жінка.
Равік глянув на неї.
— Розумієте?
— Так.
Зайшов господар з папірцем у руці. Він не постукав у двері.
— Де валізи? — спитав Равік.
— Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатіть його.
— Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.
Господар люто витріщився на нього.
— Ви отримаєте свої гроші,— сказав Равік.
Господар вийшов, хряснувши дверима.
— У валізах є гроші? — спитав Равік у жінки.
— Я… ні, мабуть, немає.
— Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?
— Він тримав гроші в гамані.
— А де гаман?
— Під… — Жінка затнулася. — Він звичайно ховав його під подушку.
Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.
— Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?
Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.
— Все зробили?
— Так.
— Тепер дайте мені гаман.
Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.
— Сховайте все в торбинку, — сказав він.
Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.
— Ви вже тут платили за номер?
— Не знаю. Здається, платили.
— Це рахунок за два тижні. Сплатити… — Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика "паном Рашинським". — Ви завжди вчасно сплачували рахунки?
— Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо завжди вчасно платити за все, що треба.
— Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?
У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.
— Усі? — запитав Равік у жінки.
— Так.
— Певне, що всі,— пирхнув господар. — А ви що думали?
Равік узяв маленьку валізку.
— Ключ від неї у вас? Ні? А де він може бути?