— Дай-но мені ще того кальвадосу, — сказала вона. — Видно, він таки справді незвичайний. Кальвадос мрій. — Вона підійшла до ліжка і взяла в руки свою вечірню сукню.
— Боже мій, а я нічого не маю, крім цих старих ганчірок!
— Може, ми й з цим зарадимо. За два тижні багато чого може статися. Апендицит у вищому товаристві або складний перелом у мільйонера…
XIV
Андре Дюран був щиро обурений.
— З вами більше працювати не можна, — заявив він.
Равік здвигнув плечима. Вебер сказав йому, що Дюран отримає за операцію десять тисяч франків. І коли Равік не домовиться про гонорар наперед, той пришле йому двісті франків. Так він зробив і останнього разу.
— За півгодини до операції. Я такого від вас не сподівався, докторе Равіку.
— Я від вас також.
— Ви знаєте, що завжди можете розраховувати на мою великодушність. Не розумію, чого ви раптом стали таким меркантильним. Мені прикро говорити про гроші у хвилину, коли пацієнт уже довірив нам своє життя.
— А мені ні,— відповів Равік.
Дюран якусь мить мовчки дивився на нього. Його зморшкувате обличчя з сивою клинцюватою борідкою випромінювало гідність і обурення. Він поправив окуляри в золотій оправі.
— А на скільки ви розраховуєте? — нарешті неохоче спитав він.
— На дві тисячі.
— Що? — Дюран зробив таку міну, наче його розстріляли, а він усе ще не вірив цьому. — Смішно! — відрубав він.
— Ну що ж, — мовив Равік. — Вам неважко знайти когось іншого. Хоч би Біно, він чудовий хірург.
Равік узяв плащ. Дюран витріщив на нього очі. На його пещеному обличчі відбивалася напружена робота думки.
— Стривайте, — озвався він, коли Равік сягнув по капелюха. — Не можете ви мене так просто кинути! Чому ви мені про це не сказали вчора?
— Вчора ви були за містом, і я не міг вас побачити.
— Дві тисячі франків! Та чи ви знаєте, що я взагалі не назву такої суми? Пацієнт мій приятель, і я можу порахувати йому тільки власні витрати.
Зовні Андре Дюран скидався на господа бога з дитячих книжок. Він мав сімдесят років, був досить добрим діагностиком, але поганим хірургом. Блискучу практику Дюран завдячував головним чином своєму колишньому асистентові Біно, якому два роки тому нарешті пощастило стати самостійним хірургом. Відтоді для складних операцій Дюран використовував Равіка. Равік робив такий малий розтин і так майстерно потім зашивав його, що майже не лишалося рубців. Дюран чудово знався на бордоських винах, його охоче запрошували на світські прийоми, і там він знаходив більшість своїх пацієнтів.
— Якби я був знав раніше, — промурмотів він.
Він завжди знав це. Тому перед кожною важкою операцією виїздив на день або на два за місто. Хотів до операції уникнути розмови про гонорар. Потім було легше— він обіцяв, що другого разу… А другого разу робив те саме. Але сьогодні, на Дюранів подив, Равік прийшов не на самий початок операції, а за півгодини до неї і застукав його раніше, ніж пацієнта приспали. Отже, Дюран не мав змоги послатися на брак часу й урвати розмову.
У двері просунула голову сестра.
— Можна вже давати наркоз, пане професоре?
Дюран подивився на неї, тоді кинув на Равіка погляд, сповнений благання бути людяним. Равік відповів йому поглядом, у якому було достатньо людяності, але не менше й твердості.
— Яка ваша думка, докторе Равіку? — спитав Дюран.
— Вирішуйте ви, професоре.
— Почекайте хвилинку, — сказав Дюран сестрі,— ми ще до кінця не визначили перебіг операції.
Сестра зникла. Дюран обернувся до Равіка.
— Ну то як? — докірливо спитав він.
Равік засунув руки в кишені.
— Відкладіть операцію на завтра… або хоч на годину й запросіть Біно.
Біно двадцять років робив за Дюрана майже всі операції і нічого не домігся, бо кожну його спробу завести власну практику Дюран раз у раз зводив нанівець, пускаючи чутку, що він може бути тільки добрим помічником. Біно ненавидів Дюрана й заправив би за операцію щонайменше п'ять тисяч франків. Равік знав це, і Дюран також.
— Докторе Равіку, — сказав Дюран, — ми не повинні ганьбити свій фах суперечками про гроші.
— Я теж так вважаю.
— То чому ж ви не погоджуєтесь на те, щоб я сам визначив гонорар? Досі ж ви завжди були задоволені.
— Ніколи не був задоволений.
— Чого ж ви мовчали?
— Бо не було сенсу говорити з вами. Крім того, гроші мене не дуже цікавили. А цього разу цікавлять. Вони мені потрібні.
Знов з'явилася сестра.
— Пацієнт хвилюється, пане професоре.
Дюран і Равік пильно глянули одне на одного. У француза важко видерти гроші, подумав Равік. Важче, ніж у єврея. Єврей бачить цілу угоду, про яку йдеться, а француз тільки гроші, які йому треба віддати.
— Ще хвилинку, сестро, — сказав Дюран. — Перевірте пульс, зміряйте тиск і температуру.
— Я все вже зробила.
— То починайте давати наркоз.
Сестра пішла.
— Ну добре, — зважився нарешті Дюран. — Я даю вам тисячу.
— Дві тисячі,— поправив його Равік.
Дюран погладив сиву борідку, не маючи сили погодитись на таку втрату.
— Слухайте, Равіку, — сказав він нарешті підлесливим голосом, — як утікач, що не має права практикувати…
— Я не маю права оперувати й у вас, — спокійно докінчив за нього Равік.
Він чекав тепер звичної сентенції про те, що повинен бути вдячний країні, яка дала йому притулок. Проте Дюран стримався. Він побачив, що більше нічого не доможеться, а час не ждав.
— Дві тисячі,— сказав він так гірко, ніби ці слова були банкнотою, що застрягла йому в горлі.— Доведеться викласти їх зі своєї кишені. А я для вас стільки зробив і думав, що ви про це не забули.
Дюран ще трохи почекав. Дивно, міркував Равік, що кровопивці так люблять читати мораль. Цей старий шахрай зі стрічкою Почесного Легіону в петельці дорікає мені, що я його шантажую, замість того щоб самому згоріти з сорому. І навіть переконаний, що має слушність.
— Отже, дві тисячі,— сказав нарешті Дюран. — Дві тисячі,— ще раз проказав він так, ніби це означало: "Все пропало — батьківщина, господь бог, свіжа спаржа, печені куріпки, витриманий "Сент Еміліон"! — Ну, а тепер ми можемо починати?
У хворого було сите черевце й тоненькі руки та ноги. Равік випадково довідався, кого мав оперувати. Це був Леваль, службовець, що завідував справами емігрантів. Вебер розповів йому це, немов смішний анекдот. В "Ентернасіоналі" кожен утікач знав прізвище Леваля.