— Добре. І все-таки я мушу тебе оглянути.
— Як хочете. У вас є сигарети, докторе?
— Є. Ось.
Равік узяв мазок на скло й підсунув його під мікроскоп,
— Знаєте, чого я не розумію? — сказала Леоні, спостерігаючи за тим, що він робив.
— Чого?
— Що ви після всіх цих оглядів ще маєте бажання спати з жінкою.
— Я й сам не розумію цього. В тебе все гаразд. Хто далі?
— Марта.
Марта була бліда, тендітна білява дівчина. Обличчям вона скидалася на ангелів Ботічеллі, але розмовляла жаргоном вулиці Блондель.
— У мене все гаразд, докторе.
— Дуже добре. Зараз побачимо.
— У мене справді все гаразд.
— Тим краще.
До кімнати раптом зайшла Роланда. Вона глянула на Марту, і та замовкла. Тільки занепокоєно дивилася на Равіка. Він оглядав її уважно.
— Нічого немає, докторе. Ви ж знаєте, яка я обережна.
Равік промовчав. Дівчина говорила далі. Затиналась і починала знов. Равік зробив мазок і дослідив його під мікроскопом.
— Ти хвора, Марто, — сказав він.
— Що? — Дівчина зіскочила з крісла. — Неправда!
— Правда.
Вона подивилася на нього й раптом вибухнула прокльонами.
— От свинюка! Падло прокляте! Я зразу йому не повірила! Мармиза прилизана! Казав, що він студент. Що знав би, часом би що. Студент медицини… А щоб ти здох, мерзотнику!
— Чому ж ти не гляділася?
— Я гляділася, але все сталося так швидко… І він казав, що знає все, бо студент…
Равік кивнув головою. Давня історія. Студент-медик десь піймав трипер і сам себе лікував. Через два тижні, не зробивши аналізу, вирішив, що вже здоровий.
— Скільки це потриває, докторе?
— Шість тижнів. — Равік знав, що лікування триватиме довше.
— Шість тижнів? — Шість тижнів без заробітку. А може, й у лікарні? — Мене покладуть до лікарні?
— Побачимо. Може, потім доліковуватимем тебе вдома… коли пообіцяєш…
— Я все пообіцяю! Тільки не в лікарню!
— Спершу доведеться лягти в лікарню. Інакше не можна.
Дівчина витріщила на нього очі. Всі повії боялися лікарні. Там за ними дуже суворо наглядали. Проте іншої ради не було. Вдома вони, щоб заробити якийсь гріш, через кілька днів, незважаючи на всі свої обіцянки, нишком виходили на вулицю, ловили чоловіків і заражали їх.
— Мадам сплатить видатки на лікування, — сказав Равік.
— А я! Я! Шість тижнів без заробітку. А я щойно купила на виплат чорно-буру лисицю. Пропущу чергову сплату, і все пропало.
Вона заплакала.
— Ходім, Марто, — мовила Роланда.
— Вони не візьмуть мене назад! Я знаю! — захлипала Марта. — Нізащо не візьмуть! Вони нікого не беруть назад! Доведеться йти на вулицю. І все через того прилизаного собаку…
— Ми тебе візьмемо знов. Ти даєш добрий прибуток. Клієнти люблять тебе.
— Справді? — Марта глянула на неї.
— Звичайно. А тепер ходімо.
Марта пішла з Роландою. Равік подивився їм услід. Дівчину більше не візьмуть сюди. Мадам надто обережна. Черговий етап у Мартиному житті — мабуть, якийсь дешевший бордель на вулиці Блондель. Тоді просто вулиця. Тоді кокаїн, знов лікарня, продаж квіток або сигарет. Або, коли пощастить, — якийсь сутенер, що лупцюватиме її, обдере, як липку, а потім прожене.
їдальня в готелі "Ентернасіональ" містилася в підвалі. Тому пожильці звали її "катакомбою". Літнього дня туди проникало трохи світла крізь грубі плити з матового скла, якими була викладена частина подвір'я, а взимку її доводилось освітлювати цілу добу. їдальня одночасно правила за кімнату для курців, вітальню, вестибюль, залу для зборів і за рятівний вихід для тих емігрантів, що не мали паперів: коли наскакувала поліція, вони через їдальню вибиралися на подвір'я, звідти до гаража, а з гаража на сусідню вулицю.
Равік сидів з портьє нічного клубу "Шехерезада" Борисом Морозовим у тому кутку "катакомби", який господиня готелю називала "Пальмовою залою", — там у майоліковому горшку на столику з тонкими ніжками доживала свій вік жалюгідна пальма. Морозов жив у Парижі вже п'ятнадцять років. Він був утікачем із часів першої світової війни. Він один із небагатьох російських емігрантів не вдавав із себе гвардійського офіцера й не хвалився аристократичним походженням.
Вони грали в шахи. "Катакомба" була порожня. Тільки за одним столиком кілька чоловіків пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости.
Морозов сердито глянув на них.
— Ти б не пояснив мені, Равіку, чого тут сьогодні такий галас? Чому ті емігранти не йдуть спати?
Равік засміявся.
— Мені до тих емігрантів у кутку немає ніякого діла. То фашистська секція готелю.
— Іспанія? Але ж і ти там був.
— Був, тільки не на їхньому боці. А, крім того, як лікар. То іспанські монархісти, запеклі фашисти. Останні з того кодла, решта всі давно вже повернулися додому. А ці ніяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили іспанців, їм, звичайно, не заважали.
Морозов розставив фігури.
— Вони, мабуть, святкують річницю бомбардування Гер-ніки. Або перемогу італійських і німецьких кулеметників над іспанськими шахтарями й селянами. Я цих типів тут іще ніколи не бачив.
— Вони мешкають у готелі вже кілька років. Ти їх не бачив, бо не харчуєшся тут.
— А ти харчуєшся?
— Ні.
Морозов посміхнувся.
— Ну гаразд, — сказав він, — пропустимо моє наступне запитання і твою наступну відповідь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч і народилися в цій халабуді. Аби тільки розмовляли тихіше. Ось… давній випробуваний гамбіт королевою.
Равік пішов пішаком. Перші ходи вони зробили швидко. Потім Морозов задумався.
— Тут є варіант Альохіна…
До них підійшов один з іспанців. У нього були близько посаджені очі. Він зупинився біля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах.
— Панове, — ввічливо сказав він, — полковник Гомес запрошує вас випити з ним келих вина.
— Пане, — так само ввічливо відповів Морозов. — Ми тут саме граємо партію на першість сімнадцятої округи Парижа. Ми щиро дякуємо, але не можемо приєднатися до вас.
Іспанець і оком не змигнув. Він звернувся до Равіка церемонно, ніби був при дворі короля Філіппа II:
— Ви недавно зробили послугу полковникові Гомесу. І він хотів би перед своїм від'їздом випити з вами келих вина.
— Мій партнер, — так само церемонно відповів Равік, — уже пояснив вам, що ми мусимо сьогодні дограти цю партію. Подякуйте полковникові Гсмесу. Мені дуже шкода.