— Карета "швидкої допомоги" виїхала.
— Тепер наберіть Отей тринадцять п'ятдесят сім. Це клініка. Говоритиму я сам.
Чоловік слухняно вийшов.
— Ти мені допоможеш? — прошепотіла Джоан.
— Звичайно.
— Аби тільки не було боляче.
— Не буде боляче.
— Я не можу… не можу зносити болю. — Її почав знемагати сон. Голос зазвучав глухіше. — Просто не можу…
Равік оглянув те місце, де ввійшла куля. Великі судини не зачеплені. І не видно було, щоб куля десь вийшла. Він поклав компрес і перев'язав рану, не сказавши Джоан, чого боявся.
— Хто тебе поклав на ліжко? — спитав він. — Ти сама…
— Він…
— А ти… ти могла ходити?
У її каламутних, великих, як озера, очах знов з'явився переляк.
— А що таке?.. Я… ні, я не могла поворухнути ногою… Вона… Що з нею, Равіку?
— Нічого. Я так і думав. Потім усе мине.
Повернувся чоловік.
— Клініка…
Равік квапливо підійшов до телефону.
— Хто це? Ежені? Палату… так… і викличте Вебера. — Він кинув оком на спальню і стишив голос — Приготуйте все. Доведеться негайно оперувати. Я викликав "швидку допомогу". Нещасний випадок… Так… так… правильно… за десять хвилин…
Він поклав трубку і трохи постояв. Стіл. Пляшка м'ятної наливки, гидотне пійло. Чарки. Пахучі сигарети з трояндових пелюсток, теж гидота. Револьвер на килимі, немов у поганому фільмі. І кров. Усе неправда. Чого я себе дурю, все правда… Тепер він знав, хто цей чоловік, що привіз його. Смокінг із надто рівними плечима, напомаджений прилизаний чуб, легенький запах парфумів "Шевальє д'Орсе", що дратував його дорогою, каблучки на пальцях… Це той актор, з погроз якого він сміявся. Добре прицілився, подумав він. Ні, взагалі не цілився. Коли цілишся, то так не влучиш. Так можна влучити лише тоді, коли сам того не хочеш.
Равік вернувся до спальні. Чоловік стояв навколішки біля ліжка. Ще б пак. Інакше він не міг. Він щось говорив, нарікав, знов говорив, слова так і сипалися з нього…
— Встаньте, — сказав Равік.
Чоловік слухняно підвівся й машинально обтрусив коліна. Равік глянув йому в обличчя. Сльози! Ще їх бракувало!
— Я не хотів цього! Присягаюся, що не хотів у неї влучити. Не хотів, це просто нещасний випадок, сліпий випадок!
Равік мало не виблював. Сліпий випадок! Скоро він почне ще промовляти ямбами.
— Я знаю. А тепер ідіть униз і чекайте на карету.
Чоловік хотів ще щось сказати.
— Ідіть! — звелів Равік. — І тримайте напоготові той проклятий ліфт. Бог його знає, як ми впхаємо в нього ноші.
— Ти мені допоможеш? — сонно спитала Джоан.
— Допоможу, — сказав він, сам не вірячи в свої слова.
— Ти зі мною. Я завжди спокійна, коли ти зі мною.
Замащене обличчя всміхнулося. Блазень глузливо, а втомлена повія ледь сумно.
— Бебе, я не хотів… — мовив чоловік з порога.
— Геть! — крикнув Равік. — Ідіть до бісової матері!
Джоан якусь мить лежала спокійно. Тоді розплющила очі.
— От же йолоп, — мовила вона на диво чітко. — Звичайно, він цього не хотів… Де йому, такому щеняті… Хотів, бач, повеличатися. — В її очах з'явився дивний, майже лукавий вираз. — Я сама в це не вірила… дражнила його…
— Тобі не можна стільки говорити.
— Дражнила. — Очі її майже заплющились. — От і догралася, Равіку… Моє життя… Не хотів улучити, а влучив… і ось…
Вона зовсім заплющила очі. Усмішка згасла. Равік дослухався, що робиться за дверима.
— Ми не занесемо ноші в ліфт. Він надто вузький. Хіба що один бік підіймемо вгору.
— А на сходах ви розвернетесь?
Один із санітарів вийшов поглянути.
— Спробуємо. Доведеться підіймати ноші над поруччям. Краще прив'язати її.
Вони міцно прив'язали Джоан до ношів. Вона дрімала. Часом з її уст зривався стогін. Санітари винесли ноші на сходи.
— У вас є ключ? — спитав Равік актора.
— У мене?.. Ні, немає… А навіщо?
— Щоб замкнути помешкання.
— Немає. Але десь тут він має бути.
— Пошукайте й замкніть двері.— Санітари вже здолали один марш. — Заберіть револьвер і викиньте його десь надворі.
— Я… я сам піду в поліцію. Вона небезпечно поранена?
— Так.
Обличчя в актора змокріло. Піт із нього раптом полився так рясно, ніби під шкірою не було нічого, крім води. Він повернувся до помешкання.
Равік пішов за санітарами. Світло на сходах засвічувалось тільки на три хвилини, тоді автоматично гасло. На кожному поверсі була кнопка, і вони мусили її натискувати. Половину сходів санітари здолали досить швидко. Найважче було на поворотах. Доводилось високо підіймати ноші, щоб розвернути їх над поруччям. По стінах метлялися довгі тіні. Колись уже таке було. Десь я його бачив, збентежено подумав Равік. Тоді згадав. Так виносили Рачинського, на самому початку його знайомства з Джоан.
Санітари голосно перемовлялися й зачіпали ношами об стіни, відбиваючи шматки тиньку. Двері в помешканнях відчинялися, і з них висовувались зацікавлені обличчя, набряклі й заспані, розкуйовджене волосся, піжами, халати — багряні, отруйно-зелені, із заморськими квітками…
Знов погасло світло. Санітари невдоволено забурчали в темряві й зупинилися.
— Увімкніть світло!
Равік почав мацати рукою по стіні, шукаючи вимикача,
і наткнувся на чиїсь груди. Хтось дихнув на нього смердючим повітрям, по ногах щось шмигнуло. Спалахнула лампочка. Перед Равіком стояла якась фарбована блондинка, витріщивши на нього очі. Її гладке обличчя було все в складках і блищало від товстого шару кольдкрему. Однією рукою вона притримувала крепдешиновий халат із безліччю кокетливих рюшів. Ніби ситий бульдог, загорнутий у мереживне покривало.
— Померла? — спитала жінка, поблискуючи очима.
— Ні.
Равік пішов далі. Щось засичало й запирхало. — З-під ніг у нього вискочила кішка.
— Фіфі! — Жінка нахилилася, розвівши товсті коліна. — Господи, Фіфі, тобі наступили на лапку?
Равік спускався далі сходами. Трохи нижче від нього погойдувалися ноші. Він бачив голову Джоан, що ворушилася в такт ході санітарів, але очей не було видно.
Останній марш. Світло знов погасло. Равік побіг назад, щоб знайти вимикач. Тієї миті загув мотор, і згори, немов із неба, з'явився яскраво освітлений ліфт. У позолоченій дротяній кабіні стояв актор. Мов примара, він тихо й невпинно спускався вниз, повз Равіка, повз ноші. Актор побачив угорі ліфт і скористався ним, щоб швидше догнати їх. Цілком розважний вчинок, а здавалося, що це щось нереальне і страшенно смішне.