— Дешево, — сказала Кобила.
— У нас усе повинне бути дешевше, ніж у Парижі,— пояснила Роланда.
Дівчата присунули крісла до мармурового столика й обережно посідали. Вони пригладили свої вечірні сукні й раптом стали гостями майбутньої Роландиної кав'ярні.
— Мадам Роландо, дайте нам, будь ласка, три чашки чаю з англійським бісквітом, — сказала Дезі, тендітна білява дівчина, що мала особливий успіх у одружених чоловіків.
— Сім франків вісімдесят сантимів. — Роланда вибила названу суму. — На жаль, англійський бісквіт дуже дорогий.
Кобила сиділа біля другого столика. Хвилину подумавши, вона підвела голову.
— Мені дві пляшки "помері", — переможно мовила вона. Маргарита любила Роланду й хотіла справити їй приємність.
— Дев'яносто франків. У нас дуже добрий "помері".
— І чотири чарки коньяку! — вигукнула Кобила. — В мене сьогодні іменини.
— Чотири франки сорок сантимів.
Каса знов захурчала.
— І чотири кави з безе.
— Сто п'ять франків вісімдесят сантимів.
Кобила захоплено дивилася на Роланду. Більше вона нічого не могла придумати.
Дівчата з'юрмилися навколо каси.
— І скільки ви наторгували, мадам Роландо?
Ролакда показала стрічку з вибитими цифрами.
— Сто п'ять франків вісімдесят сантимів.
— А скільки чистого прибутку?
— Близько тридцяти франків. Усе на шампанському. На ньому найбільше заробляють.
— Непогано, — мовила Кобила. — їй-богу, непогано. Нехай вам завжди так щастить!
Роланда вернулася до Равіка. Очі в неї сяяли, як вони можуть сяяти тільки в закоханих або в комерсантів, коли їм щастить.
— Прощавай, Равіку. І не забудь, що я тобі казала.
— Не забуду. Прощавай, Роландо.
Вона пішла, дужа, ставна, з ясною головою. Майбутнє її не лякало, і життя здавалося гарним.
Равік сидів з Морозовим на терасі ресторану "Фуке". Була дев'ята година вечора, і біля столиків не лишилося жодного вільного місця. Далеко за Тріумфальною аркою біліло холодне світло двох ліхтарів.
— Щури тікають з Парижа, — сказав Морозов. — В "Ентернасіоналі" порожні три кімнати. Такого ще не було від тисяча дев'ятсот тридцять третього року.
— Приїдуть інші емігранти й займуть їх.
— Які? Вже були росіяни, італійці, поляки, іспанці, німці…
— Французи, — мовив Равік. — Із прикордонних районів. Утікачі, як під час минулої війни.
Морозов підняв чарку й побачив, що вона порожня. Він підкликав офіціанта.
— Ще карафку "пуї", — попросив він і обернувся до Равіка: — А що буде з тобою?
— Хочеш, щоб і я був щуром?
— Хочу.
— Тепер і щурам треба паспортів і віз.
Морозов докірливо похитав головою.
— А хіба досі ти їх мав? І однаково жив у Відні, в Цюріху, в Іспанії і в Парижі. Тобі пора вшиватися звідси.
— Куди? — спитав Равік. Він узяв карафку, яку щойно приніс офіціант, і налив вина. Запітніле скло холодило пальці.— Може, до Італії? Там на кордоні втікачів чекає гестапо. До Іспанії? Там їх чекають фалангісти.
— До Швейцарії.
— Швейцарія надто маленька. Я був там тричі. І щоразу через тиждень поліція висилала мене назад до Франції.
— То до Англії. Зайцем із Бельгії.
— Неможливо. Мене спіймають у порту й відішлють назад до Бельгії. А в Бельгії емігрантам нема чого робити.
— До Америки ти не можеш поїхати. То, може, до Мексіки?
— Там повно емігрантів. І також треба мати хоч якийсь документ.
— А в тебе нема ніякого?
— У в'язницях, де я під різними прізвищами сидів за нелегальний перехід кордону, мені давали довідки про звільнення. А це ще гірше. Звичайно я їх відразу дер.
Морозов помовчав.
— Тікати вже нема куди, Борисе, — сказав Равік. — До якогось часу така можливість існує, та рано чи пізно вона кінчається.
— А ти знаєш, що на тебе тут чекає, коли почнеться війна?
— Знаю. Французький концтабір. Та ще й поганий, бо нічого не підготовлено.
— А потім?
Равік здвигнув плечима.
— Не треба заглядати так далеко наперед.
— Ну добре, не треба. Але чи ти подумав, що буде, як усе завалиться, а ти сидітимеш у таборі? Попадеш у лапи німцям.
— Може, й попаду. Так само, як ті, що сидітимуть зі мною. А може, нас устигнуть випустити. Хтозна.
— А що далі?
Равік витяг з кишені сигарету.
— Киньмо цю розмову, Борисе. Я не можу тікати з Франції. Жити десь-інде мені або небезпечно, або я там не витримаю. Та й не хочу я вже нікуди тікати.
— Не хочеш?
— Не хочу. Я вже все зважив. Мені важко тобі пояснити це. І не можна його пояснити. Не хочу, та й годі.
Морозов помовчав, озираючи людей на терасі.
— А он і Джоан, — сказав він.
Вона сиділа з якимось чоловіком досить далеко від них, з боку авеню Георга П'ятого.
— Ти його знаєш? — спитав Морозов.
Равік підвів голову.
— Ні.
— Видно, вона їх часто міняє.
— Квапиться жити, — байдуже сказав Равік. — Як і більшість нас. Біжимо, аж дух нам забиває, щоб чогось не прогавити.
— Це можна назвати й інакше.
— Можна. Але зміст лишиться той самий. Неспокій душі, голубе. Ось уже двадцять п'ять років люди хворіють на нього. Ніхто більше не вірить, що можна спокійно дожити до старості на свої заощадження. Кожен вчуває запах смаленого й намагається урвати для себе все що можна. Лише ти ні. В тебе інша філософія. Ти прихильник простих радощів.
Морозов нічого не відповів.
— Джоан не розуміється на капелюшках, — повів далі Равік. — Глянь, що вона на себе нап'яла. В неї взагалі поганий смак. І в цьому її сила. Культура зманіжує людину. Кінець кінцем усе зводиться до задоволення найпростіших життєвих потреб. Ти сам найкращий приклад цьому.
Морозов пирхнув.
— Облиш мені земні втіхи, а сам літай собі у хмарах. Хто не перебірливий, тому легко догодити. Він ніколи не залишається з порожніми руками. А той, хто ганяється за коханням у шістдесят років, — просто ідіот, що намагається виграти чесно там, де інші грають накрапленими картами. В доброму борделі я знаходжу душевний спокій. У тому будинку, куди я ходжу, є шістнадцять молодих жінок, і за невелику плату я там почуваю себе як паша. Мене там пестять куди щиріше, ніж багатьох рабів кохання. Чуєш: рабів кохання.
— Я розумію тебе, Борисе.
— Ну й добре. То випиймо за це холодного легкого "пуї". І надихаймося сріблястим паризьким повітрям, поки воно ще не отруєне.
— Гаразд. Ти помітив, що цього року каштани зацвіли вдруге?