Рантом сталося щось страшне. Молода жінка кинула грати і, провівши рукою по очах, почала вдивлятися в темряву. Пай Шпінель рвучко обернувся на стільці. Двері ззаду, що вели в коридор, відчинилися, і до вітальні зайшла темна постать, спираючись на руку Другої, такої ж, як вона. Це була одна з пацієнток "Затишку", що теж не могла поїхати на прогулянку і цього вечора, як завжди, вирушила в свій інстинктивний, сумний обхід, хвора, яка народила дев'ятнадцятеро дітей і вже нездатна була ні про що думати, пасторша Геленраух у супроводі своєї доглядачки. Не підводячи очей, вона обережною, непевною ходою перейшла вітальню і зникла в протилежних дверях — німа, заклякла, позбавлена мети і глузду. Запала тиша.
— Це пасторша Геленраух,— сказав пан Шпінель.
— Так, це бідолашна Геленраух,— мовила дружина пана Клетеріана.
Потім вона погортала ноти й зіграла фінал, смерть Ізольди.
Які бліді, як чітко окреслені були в неї губи і як поглибились тіні в кутиках її очей! І чим дужче вона напружувалась, тим виразніше проступала на прозорому лобі, над самою бровою, тривожна блакитна жилка. Під її руками наростала нечувана хвиля звуків, яку урвало майже блюзнірське піаніссімо, ніби ґрунт вислизнув з-під ніг і все поринуло в незглибиму жагу. Безмежна втіха великого звершення прозвучала, повторилася, оглушливий прибій безмежного вдоволення невситимо набігав знов і знов, відкочувався, міняв форму, здавалося, що зараз він зовсім завмре; та ось він ще раз вплів у свою гармонію мотив палкої туги, нарешті відітхнув і завмер, відзвучав, відбринів. Глибока тиша.
Обоє, схиливши набік голови, почали прислухатися.
— Це дзвоники,— сказала вона.
— Вертаються сани,— сказав він.— Я йду.
Він підвівся і перейшов через кімнату. Біля дверей він спинивсь, обернувся і якусь мить постояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу. А потім вийшло так, що він за п'ятнадцять чи двадцять кроків від неї мовчки опустився навколішки. Поли його довгого сюртука розстелилися по підлозі. Руки він молитовно склав біля уст, плечі тремтіли.
Вона сиділа спиною до піаніно, опустивши руки на коліна, подавшись уперед, і дивилась на нього. На обличчі в неї блукала якась невиразна, сумна усмішка, а очі вдивлялися в сутінок так пильно й напружено, що, здавалось, ось-ось вискочать з орбіт.
Здалеку все виразніше долинало дзеленчання дзвоників, ляск батогів і часом людські голоси.
Прогулянка на санях, про яку ще довго гомоніли в санаторії, відбулася двадцять шостого лютого. Двадцять сьомого лютого почалася відлига, все тануло, капало, хлюпало, текло. Дружина пана Клетеріана почувала себе чудово. Двадцять восьмого лютого в неї сталась кровотеча... О, зовсім невеличка, але все-таки кровотеча. Одночасно на неї напала кволість, така, як ніколи досі, і вона злягла.
Доктор Леандер оглянув її; вираз обличчя в нього був незворушно-холодний. Потім, згідно з вимогами науки, приписав їй шматочки криги, морфій і неодмінний спокій. До речі, через своє перевантаження він другого дня передав нагляд за хворою докторові Мюллеру, і той перебрав його на себе з усією покірністю, якої вимагали від нього обов'язок і контракт. Скромна й непомітна діяльність цього тихого, блідого, непоказного, сумного чоловіка була присвячена або майже здоровим, або безнадійно хворим.
Найперше він заявив, що розлука подружжя Клетеріанів надто затяглася і було б дуже бажано, щоб пан Клетеріан, якщо тільки дозволить стан його квітучої фірми, ще раз відвідав "Затишок". Треба йому написати чи, може, дати коротеньку телеграму... і, звичайно, він ощасливить молоду матір і додасть їй сили, коли привезе з собою маленького Антона,— вже не кажучи про те, що лікарям буде просто цікаво познайомитися з тією на диво здоровою дитиною.
І ось маєте: пан Клетеріан з'явився в "Затишку". Він отримав телеграму доктора Мюллера і приїхав з Балтійського узбережжя. Злізши з екіпажа, він найперше замовив кави з булочками. На вигляд він був дуже спантеличений.
— У чім річ, добродію? — спитав він.— Чого мене викликали до неї?
— Тому, що дуже бажано,— відповів доктор Мюллер,— щоб ви тепер були поблизу своєї дружини.
— Бажано... Бажано... Але чи й необхідно? Я не можу розкидатися грошима, добродію, часи тепер не ті, та й залізниця дорого коштує. Хіба не можна було обійтись без цього? Я б нічого не сказав, якби, наприклад, у неї були хворі легені; але ж, хвалити бога, це тільки дихальне горло...
— Пане Клетеріан,— лагідно мовив доктор Мюллер,— по-перше, дихальне горло — дуже важливий орган...
Він зовсім даремне сказав "по-перше", бо ніякого "по-друге" додати не зміг.
Одночасно з паном Клетеріаном до "Затишку" прибула пишна особа в картатому вбранні, вся в багреці й золоті. Це вона носила на руках Антона Клетеріана-молодшого, маленького, здорового Антона. Так, він теж був тут, і всім довелося визнати, що він справді на диво здоровий. Рожевощокий, білолиций, чистенький, одягнений у свіже вбрання, годований і напаханий, він сидів на голій червоній руці своєї обшитої галунами няньки, поглинав величезну кількість молока й січеного м'яса і давав волю своїм інстинктам.
Письменник Шпінель з вікна своєї кімнати бачив, як приїхав малий Клетеріан. Коли хлопця несли від екіпажа до будинку, він провів його дивним поглядом: якимось каламутним і водночас пронизливим, а потім довго ще сидів непорушно, з тим самим виразом на обличчі.
Відтоді він якомога уникав зустрічі з Аптоном Клетеріаном-молодшим.
Пан Шпінель сидів у своїй кімнаті й "працював".
Кімната була така ж, як і кожна в "Затишку": старомодна, проста й вишукана. Масивний комод був оздоблений металевими лев'ячими головами. Високе люстро було не суцільне, а складалося з багатьох квадратиків в олов'яній оправі, синюватий полакований паркет, не застелений килимом, чіткими віддзеркаленнями подовжував міцні ніжки меблів. Біля вікна, яке романіст запнув жовтою завісою, мабуть, для того, щоб легше зосередитись, стояв великий письмовий стіл.
Пан Шпінель схилився в жовтуватому сутінку над дошкою секретера й писав, писав один із тих численних листів, які він щотижня відсилав на пошту і на які, хоч як це смішно, здебільшого не отримував відповіді. Перед ним лежав великий аркуш цупкого паперу, в лівому верхньому кутку якого під химерно намальованим пейзажем було надруковано новомодними літерами: "Детлеф Шпінель". Письмо в нього було дрібне, старанне, надзвичайно чисте.