Михайло Рошкевич казав неправду. "Я властиво, — писав йому Іван Франко 19 червня 1876 року, — хотів давніше уже говорити з Вами о тім ділі, — та якось не було чи сміливості, чи спосібності — не знаю. Скажу коротко, о що мені ходить! Я хочу просити Вас о руку Вашої доньки, панни Ольги..." А в листі до Володимира Озаркевича Франко писав: "Не знаю, чи звісно Вам, що я протягу кількох літ, поки ще був легальним чоловіком, а не проскрібованим [12] і не зачумленим, бував у о. Рошкевича і — розумівся — пізнав і полюбив панну Ольгу і просив також родичів о єї руку. Відповідь я одержач зовсім розумну: ми не противні, — але, впрочім, до сего діла маєте ще час. Ніяких формальних заручин, розуміється, не було, бо ані о. Рошкевич, ані в посліднім ряді й я, не великі охотники до формальностей".
Вже по виході з тюрми Іван Франко знову звернувся до Михайла Рошкевича: "По довгій боротьбі з самим собою рішився я писати до Вас, — не щоб перепрашати Вас за що-небудь (перепрашати Вас я не маю за що), ані щоб усправедливлятися, чи там толковатися, — бо я ні згля-дом Вас, ні зглядом нікого нічо не завинив... — Питане до Вас: чи Ви вважаєте наш зв'язок за перерваний, ци ні? Я не завдав би Вам сего питаня, в котрім більше має рішати Ваша донька, як Ви, коли би-м не думав собі, що Ви могли б знов на мене кидати ганьбу: що, от, збаламутив ми дівчину та й покинув. Може бути, — Вас буде ще стримувати то, що я ніби "політичне скомпромітований", — однакож сьмію Вас упевнити, що се неправда, — доказом того може бути й се, що мене на другий рік приймут на університет. Отож після сего я ставлю ось яка питанє до Вас: чи Ви хочете, щоб я удержав дальше зв'язь з Вашою донькою, чи ні? (Розумієся, — друге питане, чи Вона сего схоче, чи ні?). Коли ні, то принаймні тогди я буду знати, що я не ламлю дане слово...)
Переляканий після допиту у Долині, М. Рошкевич їде за порадою до І. Шараневича у Львів. Шараневич свою справу зробив, і отець Рошкевич лише тепер зрозумів, до чого могло довести знайомство з Франком. Про приїзд М. Рошкевича у Львів Іван Франко знав. "Заразом напиши, — звертався він до Ярослава Рошкевича з тюрми в листі від 22 вересня 1877 року, — з яких се причин Твій батько так страшно загнівався на мене, що, будучи у Львові, навіть не хотів побачитися зі мною? Для мене видаєся такий гнів чимось таким, що не має найменчого сенсу, — бо і що ж се значит гніватися на чоловіка в нещастю, — як коли б я сам собі то зробив, і то ще йому на збитки? Для того будь такий добрий і при найближшій спосібности напиши до дому і донеси отцеви Рошкевичови, що я надіюсь його з донькою побачити на моїй розправі".
Наївний... Пізніше він напише Ользі: "Ваш отець заховався так зглядом мене в процесі, що треба б не мати і іскорки людської чести, аби явитись в єго дім; не згадую о тім, що, коли я просив о Вашу руку, прирік мені помагати в кожнім разі, не грішми, а добрим словом і протекцією. Я ніякої помочи від них не потребував, а як не раз і заратували мене грішми, то часто віддавав'єм їх Славкови, а прочу часть уважаю за затягнений довг, котрий сплачу при першій спосібности, щоби не казали ще, що українець, соціяліст приходив до їх дому жебрати.
...Правдивих приятелів в біді пізнавай; хто з приятеля перекинувся в ворога, тот, значит, і вперед не був приятельом і не буде..."
На допиті М. Рошкевич заперечував також факт, що Франко "вступав у якісь зносини" з селянами та робітниками з Велдіжа. Що ви?! Франко такої скритої натури, такий встидливий, що взагалі не виходив з хати, в ніякі зносини, як були ласкаві сказати пан слідця, не вступав. То якесь непорозуміння.
Знову грішить отець Рошкевич. Слідчий трохи ясніше ставить питання: може, Франко спілкувався з селянами посередньо, через дочок шановного отця? Тут Рошкевич зовсім розгнівався. Як його дочки? Вони такі інтелігентнії Як вони мають говорити з селюхами, пане слідчий, по-французьки чи по-німецьки? Га? Пан слідчий забував, що вони дочки священика, і скільки світ світом, то такого ще не було, бог мені свідок, щоб дочка священика мала щось до говорення з хлопом.
Отець Рошкевич, дід якого, підкотивши реверенду [13] за пояс, з люлькою в зубах сам, як мужик, орав поле і копав картоплю, мав рацію. Тепер такого не було. Зрештою, Михайлина у своїх спогадах підтверджує цей факт. В дитинстві дітям священика заборонялось бавитись з сільськими дітьми, а тільки було дозволено сидіти і нудитись в покоях серед герані, мірти, бабок і фуксій. Щоб личко мало гарну білу церу [14], а не було таке спалене сонцем, як мужицьке. Коли вже дочки попідростали між тими ва-зонками, то й самі не відчували потреби спілкуватися з селянами. Тепер були в голові храмики, женихи, "таємні альбоми" з любовними віршиками місцевого значення, а також деколи "загранична" книжка в польському перекладі. В найкращому випадку народ цікавив їх як прихожани. Москвофільство отця Рошкевича не заважало йому послуговуватись польською мовою, бо це ознака "вищої культури".
Тільки розмови з Франком, з Павликом подіяли на сестер, як сказала Михайлина, "отвережуюче". Сестри зацікавились народом настільки, що поклялися бути корисними йому. Михайлина Рошкевич буде першою письменницею в Галичині серед жінок, яка торкнулась життя цього прибитого, затурканого народу. Іван Франко і Михайло Павлик назвуть її надією українського письменства, "великим талантом".
Про все це на допиті Рошкевич не сказав. А для чого признаватись? Консисторія не похвалить, що гості займались "соціалізмом" під носом отця, а він сидів і мовчав. Не прибіг і не доповів. А тепер аж на слідстві зізнався. Ні, ні!
Слідчий зібрав необхідну інформацію, і вже 29 липня 1877 року долинський помічник старости у донесенні в намісництво писав: "Я встановив, що стосунки Франка із священиком Рошкевичем, греко-католицьким парохом у Лолині, мали характер скоріше сімейний, бо (Франко) мав одружуватись із його дочкою. З цієї причини приїздив Франко на кожні канікули і майже на кожні свята до Лолина, перебуваючи тут довгий час, і під час перебування там одержав у грудні 1976 р. зі Львова, а у квітні 1877 р. з Борщева дуже малі перекази та дуже багато листів і поштових листівок, писаних по-українськи...