Три товариші

Страница 92 из 121

Эрих Мария Ремарк

— Я вже знову молодець, Роббі, — сказала вона.

— Це добре. Але чи не хочеться тобі лягти в постіль? Тут така тіснота. Я б тоді сів біля тебе.

— Так, але... — вона нерішуче показала на верхню полицю. — А коли раптом у дверях з'явиться патронеса спілки спасіння пропащих дівчат...

— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я вже буду насторожі. Спати не буду.

Перед самим Франкфуртом я перейшов до свого купе.

Сів у куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з вусами тюленя, тут-таки розкрив чемодан і почав їсти. Він їв так апетитно, що годі було заснути. Трапеза тривала мало не з годину. Потім той тюлень витер вуса, розтягся на полиці і затіяв такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів; він, завиваючи, зітхав, поривчасто стогнав і час від часу подовгу булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені так і не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов з поїзда.

Коли я прокинувся, надворі все було біле. Йшов лапастий сніг, і в купе стояло якесь дивне, ніби несправжнє, півсвітло. Ми вже їхали в горах. Було біля дев'яти годин. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. Коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вигляд у неї був свіжий.

— Ти добре виспалась? — спитав я.

Вона кивнула.

— А яка там у тебе в купе стара спіритуалістка?

— Юна й гарненька, її звуть Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.

— Правда?

— Правда, Роббі. Але ти погано спав, це видно по тобі. Ти повинен поснідати як слід.

— Каву, — сказав я. — Каву з вишневою наливкою.

Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом підвищився настрій. Все здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.

Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка і жвава дівчина південного типу.

— Дивно, — зауважив я, — що отак люди зустрічаються по дорозі в той самий санаторій.

— Зовсім нічого дивного, — відповіла вона.

Я запитально глянув на неї. Вона засміялась.

— Адже в цю пору туди знову злітаються всі перелітні пташки. Он там, — вона показала в куток вагон-ресторана, — уся компанія за тим столом теж їде туди.

— Звідки вам це відомо? — спитав я.

— Я знаю їх усіх ще з минулого року. Там же, в горах, усі знають один одного.

Підійшов кельнер, приніс каву.

— Принесіть мені ще й бокал вишнівки, — попросив я. Мені захотілося випити. Нараз все здалося таким простим. Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть удруге вже, і це їм здавалося чимсь не більшим, ніж прогулянка в поїзді. Просто нерозумно було так боятися цього. Пат повернеться, як поверталися вже раз усі ці люди. Я не думав про те, що тепер ті люди мусили знову їхати туди — мені було досить знати, що люди поверталися звідти і знову попереду був цілий рік життя. А за рік багато чого могло статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.

Прибули на місце ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а небо було таке голубе, якого ми вже багато тижнів не бачили. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання і махали руками, а прибулі відповідали їм тим же. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха і двоє чоловіків у світлих штанях "гольф". Вона сама була така збуджена і така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.

— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи з своїми друзями в сани.

Люди швидко розсипалися, хто куди, і ми через кілька хвилин уже стояли самісінькі на пероні. Підійшов носильник.

— Який готель? —запитав він.

— Санаторій "Вальдфріден", — відповів я.

Він кивнув головою й покликав візника. Удвох вони поклали наші чемодани на світлоблакитні сани, запряжені парою білих коней. Голови коней були оздоблені строкатими султанами, перламутрові хмаринки пари здіймалися над їхніми храпами.

Ми сіли в сани.

— Хочете на канатну дорогу, чи поїдемо саньми нагору? — запитав візник.

— А далеко, якщо на санках?

— Півгодини їзди.

— Тоді на санках.

Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій містився на висоті над селом. Це була витягнута біла будівля з довгими рядами вікон. Перед кожним вікном було по балкону. На даху під слабим вітром коливався прапор. Я сподівався побачити щось на взірець лікарні, але санаторій скидався, принаймні на першому поверсі, більше на готель. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом на них.

Ми звернулися до канцелярії. Служник вніс наші речі, і якась літня дама заявила нам, що для Пат приготована палата № 79. Я спитав, чи можу я теж мати кімнату на кілька днів. Вона похитала головою:

— В санаторії — ні. Але у флігелі цілком можливо.

— А де флігель?

— Поруч.

— Гаразд, — погодився я, — тоді давайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.

Ми піднялися в безшумному ліфті на третій поверх. Нагорі, правда, більше було схоже на лікарню. Хоча й досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.

— Фройляйн Гольман?

— Так, — сказала Пат, — палата № 79, адже так?

Старша сестра кивнула, пішла попереду й відчинила двері.

— Оце ваша палата.

То була світла, середнього розміру кімната; в широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика, м'яка ковдра, обгортали село.

— Подобається тобі? — спитав я Пат.

Вона якусь мить дивилася на мене.

— Так... — сказала потім.

Служник приніс чемодани.

— Коли мені на огляд? — запитала Пат сестру.

— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили, як слід.

Пат скинула пальто і поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова дошка для запису температури.

— А телефону тут, у кімнаті, нема? — спитав я.

— Ось тут є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.

— Я повинна ще що-небудь?.. — спитала Пат.

Сестра хитнула головою:

— Сьогодні нічого. Лише завтра після огляду все буде призначено. Лікар прийме вас о десятій годині. Я зайду за вами.