— А може, боячись втратити його, не зуміли б скористатися з нього. В наш час бути багатим — не що інше, як спеціальність. Та ще й далеко не проста.
— Бідні багатії! — зауважила Пат. — Мабуть, буде краще, коли ми лише уявимо собі, ніби вже були багатими і все знову втратили. Просто ти тиждень тому збанкрутував і мусив продати все: наш особняк, мої дорогоцінні прикраси і свої автомашини. Що ти скажеш на це?
— Це навіть більш співзвучно нашому часу, ніж бути багатим, — відповів я.
Вона засміялась:
— Тоді ходім! Ми обоє збанкрутували і тепер ідемо до своєї маленької кімнати в пансіон, розповідаючи одне одному про свої пригоди в минулі великі часи.
— Це непогана ідея.
Ми потихеньку пішли по-вечірньому освітленими вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а коли ми були вже біля цвинтаря, то побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і чудовий, він летів у ясному високому і пустельному небі, ніби той чудесний птах туги і палкого бажання з старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.
Не побули ми й півгодини дома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що це знову Гассе, і пішов відчиняти. Але то була пані Залевська. Вигляд у неї був збентежений.
— Ідіть-но сюди скоріше, — шепотіла вона.
— Що там сталося?
— Гассе...
Я глянув їй в очі. Вона здвигнула плечима:
— Замкнувся в кімнаті і не відповідає...
— Хвилиночку...
Я повернувся до кімнати і порадив Пат трохи відпочити, а мені, мовляв, треба дещо обміркувати з Гассе.
— Добре, Роббі. Я таки справді знову стомилась.
Я пішов слідом за пані Залевською по коридору. Біля дверей кімнати Гассе вже зібрався майже весь пансіон: Ерна Беніг в строкатому кімоно з драконами і з вогнистим волоссям (два тижні тому вона ще була білява); фінансовий чиновник-філателіст у домашньому піджаку військового крою; Орлов, блідий і спокійний, що тільки-но повернувся з чужого банкету; Георг, який саме стукав нервово у двері й глухим голосом кликав Гассе; і, нарешті, Фріда, що косилася на всі боки від хвилювання, страху та цікавості.
— Скільки часу ти вже стукаєш, Георге? — запитав я.
— Більш як чверть години, — випалила непрошена Фріда, почервонівши по самі вуха, — і він таки вдома, він взагалі більше не виходив з самого полудня; тільки все бігав туди й сюди, а потім усе стихло...
— Ключ стирчить з того. боку, — сказав Георг. — А двері замкнені.
Я обернувся до пані Залевської:
— Треба виштовхнути ключ і потім відімкнути, у вас же є другий ключ?
— Ось я принесу свою в'язку ключів, — незвичайно послужливо заявила Фріда. — Може, якийсь підійде.
Я попросив дротинку, повернув нею ключ і прямо виштовхнув його з замкової щілини. Він упав і заторохтів на підлозі по той бік дверей. Фріда скрикнула, затуливши руками обличчя.
— Забирайтеся звідси якомога далі, — порадив я їй, пробуючи ключі. Один з них підійшов. Я відімкнув і розчинив двері. В кімнаті було напівтемно і з першого погляду не видно нікого. Обидва ліжка біліли в сутінках, на стільцях не було нікого, шафи зачинені.
— Он він стоїть! — прошипіла над моїм плечем
Фріда, яка вже знов протиснулась до мене. Від неї пахнуло цибулею. — Он там, біля вікна.
— Ні, ні! — сказав Орлов, ступивши кілька кроків у глиб кімнати і раптом повернувшись назад. Він виштовхнув мене, схопив за клямку і знову причинив двері. Потім звернувся до тих, що стояли позаду нас: — Краще вийдіть звідси. Вам, мабуть, не слід на це дивитись... — сказав він повільно, з твердим російським акцентом, і став біля дверей.
— О господи!.. — простогнала пані Залевська, відсахнувшись. Ерна Беніг теж ступила кілька кроків назад. Лише Фріда намагалася протиснутись наперед і схопитися за клямку. Орлов відштовхнув її.
— Так справді краще... — сказав він знову.
— Добродію! — раптом випрямившись, визвірився на нього фінансовий чиновник. — Що ви тут порядкуєте! Ви — іноземець!
Орлов зміряв його спокійним поглядом.
— Іноземець... — вимовив він. — Іноземець... тут не має значення. В даному разі не має значення...
— Мертвий? — прошипіла Фріда.
— Пані Залевська, — звернувся я до господині, — я теж гадаю, що буде краще, коли тут залишитесь тільки ви та, може, ще Орлов і я.
— Подзвоніть негайно до лікаря! — сказав Орлов.
Георг уже зняв трубку Все це тривало менше п'яти хвилин.
— А я лишусь тут! — заявив чиновник, почервонівши, як рак. — Як німець і чоловік, я маю право...
Орлов здвигнув плечима і знову відчинив двері. Потім ввімкнув електричне світло. Жінки, зойкаючи, відсахнулись. З посинілим обличчям, закусивши чорний язик зубами, над вікном висів Гассе.
— Ріжте шнур! — гукнув я.
— Нічого не допоможе, — сказав Орлов повільно, твердо і з сумом у голосі. — Мені це знайоме... це обличчя... мертвий уже кілька годин...
— Принаймні треба хоч спробувати...
— Краще ні, спершу треба покликати поліцію.
В ту мить задзвенів дзвоник. Прийшов лікар, що жив десь поблизу. Він лише окинув поглядом витягнуте, змучене тіло.
— Вже нічого не поробиш, — сказав він. — А все ж треба спробувати штучне дихання. Подзвоніть негайно в поліцію і дайте мені ніж.
Гассе повісився на товстому плетеному шнурі з рожевого шовку. То був пояс від халата його дружини. Гассе натер його милом і досить спритно закріпив на гачку над вікном. Очевидно, він спершу став на підвіконня, а потім зісковзнув униз. Руки його скорчило судорогою, а на обличчя моторошно було й дивитись. Як не дивно, але в ту мить я звернув увагу, що Гассе був не в тому костюмі, що вранці. Тепер на ньому був його кращий костюм з камвольної шерсті. Він сам поголився і надів чисту білизну. На столі лежали в педантичному порядку його паспорт, ощадна книжка, чотири купюри по десять марок і трохи срібних монет. Поряд-два листи: один-дружині, другий — адресований поліції. Поряд з листом до дружини ще лежав срібний портсигар і його обручка.
Очевидно, Гассе давно обдумав усе і, перш ніж покінчити з собою, привів до порядку свої речі; кімната була прибрана, а коли ми огледілись як слід, то на комоді ще знайшли трохи грошей і записочку, в якій було вказано, що то — решта квартирної плати за цей місяць. Ці гроші він поклав окремо, ніби хотів цим сказати, що його смерть у цьому нічого не змінює.