То була невеличка, самотня вілла. Я хвацько розвернувся півколом, зупинив ситроена перед воротами і дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, тупо вирячилось на мить — і знов сховалось.
— Сподіваюсь, це ще не пані Мюллер, — сказав я.
— А що нам до того, як вона виглядає, — відповіла Пат.
Двері розчинилися. Слава богу, то таки не була пані Мюллер, а її служниця. Сама пані Мюллер, власниця того будинку, з'явилася на хвилину пізніше. Уже сивоголова, граціозна дама з явними ознаками старої діви. На ній було чорне, закрите до самого підборіддя плаття, а замість брошки — золотий хрест.
— На всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши таку брошку, і виліз з машини.
— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.
— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. — Вона уважно оглянула мене. — А як поживає сам пан Кестер?
— О, досить добре... як на ці часи...
Вона кивнула головою, і далі оглядаючи мене.
— А ви давно вже знайомі з ним?
"Починається справжній екзамен", подумав я і розповів, з яких часів був знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже підняла панчохи. Погляд пані Мюллер пом'якшав. Здавалося, для Пат у неї знайшлося більше ласки, ніж для мене.
— У вас іще є кімнати для нас? — запитав я.
— Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, — заявила пані Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. — Ви навіть одержите мою кращу кімнату, — звернулась вона до Пат.
Пат осміхнулась. Пані Мюллер теж відповіла з посмішкою:
— Ось я вам покажу її.
Вони удвох пішли поряд вузькою стежкою, що вела через невеличкий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе майже зовсім зайвим, бо пані Мюллер зверталася лише до Пат.
Кімната, яку вона показала нам, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду і дуже сподобалась мені: досить простора, світла й привітна. В кінці кімнати було щось на зразок ніші — там стояло два ліжка.
— Ну, що ви скажете? — спитала пані Мюллер.
— Дуже гарно, — сказала Пат.
— Навіть розкішно, — додав я, підлещуючись до господині. — А друга де?
Пані Мюллер спроквола повернулась до мене:
— Друга? Яка це друга? Ви хіба хочете іншу? Ця не подобається вам?
— Вона просто чудова, — відказав я, — але...
— Але?.. — дещо ущипливо промовила пані Мюллер. — На жаль, кращої за цю в мене немає.
Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремих кімнати, як вона вже повела далі:
— Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.
"Вашій дружині..." Мені навіть здалося, ніби я ступив крок назад, почувши це. Але ні, я не поворухнувся з місця. Я потай зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.
— Моїй дружині, авжеж... — бурмотів я, висолопивши очі на золотий хрест на шиї пані Мюллер.
Нічого не поробиш — довелося приховати від неї правду. А то вона б ще — чого доброго — зойкнула б і впала непритомна.
— Ми лише звикли спати в двох кімнатах, — сказав я. — Кожен у своїй, я хотів сказати...
Пані Мюллер несхвальне похитала головою:
— Дві спальні, коли вже побралися... це вже якась нова мода...
— Зовсім ні... — квапився я, поки її не охопила підозра. — Справа лише в тому, що моя дружина дуже чутлива уві сні. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю...
— Ах, он воно що — ви хропите! — відповіла пані Мюллер таким тоном, ніби їй це вже давно могло спасти на думку.
Я вже побоювався, що зараз вона запропонує мені якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб видавався священним. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.
— Чудово, — сказав я, — цієї цілком досить. Але чи не турбуватиму я когось іншого? — В дійсності я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.
— Ви нікого не потурбуєте, — заявила пані Мюллер, і раптом з неї спала попередня поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Всі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібралася з силами, спитала: — Ви будете їсти тут, у кімнаті, чи в їдальні?
— Тут, — сказав я.
Вона кивнула головою і вийшла.
— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Попались ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цієї старої чортихи є щось неприємне, церковне. Та й я, здається, не сподобався їй. Дивно, але ж я завжди користувався успіхом у старих дам.
— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара діва.
— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж — бачила, як вона тримається? В будинку жодної душі, а така величність у поведінці!
— Зовсім не така вже вона була й велична.
— Щодо тебе, то ні...
Пат засміялась:
— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо чемодани та дістанем свої купальні костюми і інше.
Поплававши з годину, я лежав на пляжі, загоряв на сонці. Пат ще була в воді. її білий купальний чепчик час від часу виринав з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав уздовж берега пароплав, за ним розвівалася довга грива диму.
Сонце припікало. В ньому могла розтопитись будь-яка здатність чинити опір сонливій і бездумній ліні. Я заплющив очі і розплатався на весь зріст. Гарячий пісок шурхотів. До вух долинав шум слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме... один день, коли я лежав отак, як тепер...
Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще кілька солдатів. Більшість із нас ще ніколи не була біля моря, і в ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску і морю. Ми проводили цілі дні на пляжі, витягалися на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову і знов кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи на всю силу, яка була тоді в наших тілах, сповнених життя, ми забували в ті години все, та ми й хотіли забути все... Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до реву прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі посилювались і врешті заглушали шум моря, долинали до нас, немов глуха погроза: то була канонада з фронту... І тоді раптом стихали розмови, наставала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, підіймалися, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися-вже до втоми, несподівано знову проступали суворі солдатські риси — ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов'язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть... Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти лишилося всього-на-всього тридцять два чолоГріки, і Майєр, Гольтгоф і Лютгенс загинули...