— Лимонний сік.
-Випий і ти склянку...
— Завтра. А тепер треба чогось з'їсти.
Увесь цей час Кестер занепокоєно дивився на мене.
— Не дивись так на мене, Отто, — сказав я, — ну, трохи підпив, але не від горя, ні — від доброго настрою...
— Тоді добре, — погодився він, — але як би там не було, іди поїж з нами.
Об одинадцятій я знову був тверезий, як риба. Кестер поцікавився, що ж тепер робить Фред. Ми пішли знову до нього і знайшли його напівмертвого за стойкою.
— Перенесіть його до кімнати поруч, — сказав Ленц, — а я тим часом буду за бармена.
Ми з Кестером протверезили Фреда, дали йому теплого молока, наслідки були негайні ж... Тоді посадовили його на стілець і наказали відпочити ще з півгодини, Ленц, мовляв, сам упорається за стойкою.
Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі ходові рецепти коктейлів. Він розмахував відерцем, де розмішують коктейлі, так, ніби все своє життя нічого іншого й не робив.
За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож він очунював швидко.
— Пробач, Фреде, — сказав я, — треба було нам спершу попоїсти...
— Та я вже в порядку, — відказав він. — Часом воно так і треба.
— Певно, що так...
Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Все, що я перед тим передумав, розвіялось геть. І коли почув у трубці її голос, то випалив:
— За чверть години буду коло парадного!
Зараз же повісив трубку, бо побоювався, чи не скаже, що стомилася і не схоче вийти. А мені конче хотілося її бачити.
Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував скло в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав — поцілував її, і ми, швидко пішли разом вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Гриміло, видко було й блискавку.
— Скоріш, а то дощ піде! — гукнув я.
Ми сіли в машину, і зараз же перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на поганому брукові. Все було якимсь чудесним, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Все було чудесне: дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій — якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп'янієш, а тоді перебореш своє сп'яніння. Зніяковілість зникла, ніч була сповнена глибокої сили і блиску, не було ніякої небезпеки, ніякої фальші.
Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом — так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно.
— Тепер тут хоч кричи — ніхто не почує! — гукнув я до Пат.
Вікно полум'яніло. Чорні силуети дерев на цвинтарі вирізнялися на якусь секунду на фоні сліпучосинього неба, а тоді з тріском враз зникали в ночі; на мить промайнула серед ночі й пітьми гнучка постать Пат, освітлена фосфоричним блиском шибок. Я обняв її за плечі; вона притулилась до мене; я відчув її уста, її віддих, думки мої шугнули кудись геть...
XII
У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не перепродавати таксомотор, що купили були на аукціоні, а поки що самим використати його як таксі. Ми з Ленцом повинні були робити це по черзі. Кестер з Юппом могли й самі впоратися в майстерні, поки буде робота.
Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому.
Виграв я. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я повільно поїхав вулицями, підшукуючи собі насамперед добру стоянку. Я вперше вів таксі і почував себе трохи дивно, адже кожен бовдур міг мене зупинити і звеліти кудись-то їхати... Відчуття було не з дуже приємних...
Нарешті я знайшов собі місце стоянки; там стояло лише п'ять машин. Це було проти готелю "Вальдекер Гоф", у діловому кварталі, де можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з таксі.
З однієї з машин, що стояли попереду, виліз здоровий хлопчина у шкіряному пальті і підійшов до мене.
— Забирайся геть звідси! — пробурчав він.
Я спокійно дивився на нього, міркуючи собі, що коли вже на те піде, то найкраще застосувати удар знизу — аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки для захисту.
— Не второпав? — допитувався шофер у шкіряному пальті і виплюнув сигарету мені під ноги. — Геть забирайся! Досить нас тут і без тебе!
Його злостило, що під'їхав ще один — це було цілком зрозуміло, але ж і я мав цілковите право виїхати на стоянку.
— Я поставлю відступного... — сказав я.
Це було все, що я міг зробити; так звичайно робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.
— Ну, добре, колего. Облиш, Густаве!
Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я добре розумів, що саме. Він відчував, що я новак і в цій професії.
— Лічу до трьох, — заявив Густав. Він на голову був вищий за мене і, очевидно, вбачав у цьому свою перевагу.
Я вже бачив, що словами нічого не доб'юся. Треба було або від'їжджати, або ж битися. Справа була надто ясна.
— Раз! — сказав Густав і розстебнув пальто.
— Та схаменись, — спробував я ще раз його вгамувати. — Краще пропустимо по чарці!
— Два! — буркнув Густав.
Я зрозумів, що він хоче-таки мені як слід полічити ребра.
— Ще раз — і буде .. — він збив картуза набакир.
— Замовкни, ідіоте! — раптом гаркнув я.
Від несподіванки він розкрив рота і наблизився на крок до мене, підійшовши саме на ту відстань, що була мені потрібна. В ту ж мить я його і вдарив. Ударив, як молотом-усією вагою свого тіла. Мені Кестер показав цей прийом, бо з мене, власне, був кепський боксер, я не надавав цьому значення, бо вважав, що боксерська виучка здебільшого має значення лише при першому ударі.
Мій удар виявився непоганий. Густав гепнувся на землю.
— Так йому й треба, старому скандалістові, — сказав молодий шофер.
Ми поклали Густав а на сидіння його машини.
— Очуняє! — запевнив молодий шофер.
Але мене дещо непокоїло: я вдарив Густава надто поспішно і не так як треба тримав великий палець руки — та й звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як тільки схоче. Я сказав про це молодому шоферові і спитав, чи не втекти мені часом.
— Дурниці, — відповів він, — нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш одступного. Ти не шофер за спеціальністю, га?