Він засміявся:
— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені однаково...
Я знизав плечима.
— А вас це, видно, розважає, ви, чеснотливий жевжику? — спитав він глузливо.
— Ви збожеволіли! — сказав я.
— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.
— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.
— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?
— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.
— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!..
Він посунув геть, але знову повернувся назад.
— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип'ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.
— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.
Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.
— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.
Я похитав головою:
— Дуже поганий сніг. Всюди тане.
— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?
— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.
— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.
— Це я можу.
Я пішов до своєї кімнати і приніс пляшку коньяку і чарку.
— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.
Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.
— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.
— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз наповнив чарку і знову перехилив її.
Вона похитала головою:
— Не можна так, Роббі. Ти більше не повинен і цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не повинен захворіти.
— Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше, — заперечив я.
— Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку.
— Добре, тоді приходь ти до мене спати.
Вона заперечливо водила губами:
— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров'я, щоб мав дітей і дружину...
— Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.
Якусь хвилину вона полежала мовчки.
— Я б дуже хотіла мати дитину від тебе, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Раніше мені не хотілося. Я навіть не могла собі уявити цього. А тепер часто думаю про це. Добре, коли б від мене залишилось що-небудь. Тоді тільки поглянуло б на тебе, а ти б і згадав мене. І я б ще хоч трохи продовжила своє життя з тобою...
— У нас іще буде маля, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться мати дитину від тебе, Пат. Але дівчинку, і щоб її звали теж Пат.
Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.
— А може, це й краще, що у нас нема дитини, мій любий. Тобі не треба нічого брати з собою. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати...
— Мені сумно, коли ти говориш щось подібне.
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.
— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато чого здається дивним, чого раніше зовсім не помічав. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає...
— Ти не хвилюйся, — сказав я. — Хтось один завжди має померти першим, це так завжди в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.
— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять... а не тоді, коли любляться...
Я змусив себе посміхнутись.
— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми творили світ, він би мав кращий вигляд,
правда?
Вона кивнула:
— Так, любий. Ми б не допустили чогось подібного. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?..
— Так, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитись.
Вона осміхнулась:
— Це теж аргумент... А ти вважаєш, що це погано створено? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.
— В тім-то й річ, — відповів я. — Деталі чудові, а все в цілому-безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знову знищити його.
— І створювати знов, — додала Пат.
— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.
— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами він добре зробив. Краще не могло й бути. Лише надто мало... Надто мало...
Через кілька днів я відчув, як щось закололо мені в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і просунув голову в мою кімнату.
— А зайдіть-но до мене в кабінет.
— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.
— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фройляйн Гольман. Ходімте зараз зі мною.
В кабінеті я з незвичайним задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров'я здавалося якоюсь майже несправедливою перевагою; здорова людина дивилася сама на себе, як на спекулянта або дезертира.
Головний лікар здивовано поглянув на мене:
— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.
Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі речі на стінах, я дихав то глибоко, то швидко й коротко, то вдихав, то видихав, як він наказував мені. При цьому я відчував, як у грудях знов щось кольнуло, і був задоволений з того, що тепер не далеко відстав од Пат.
— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два у ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фройляйн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фройляйн Гольман.
— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?
— З балкона — можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім простуди, у вас іще й катар горла від куріння.
— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почував себе перед Пат.