— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.
Ми ще зайшли в бар і випили "спеціального". Пат уже час було спати. Я попрощався з нею у вестибюлі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути по коридору, зупинилась і оглянулась. Я трохи почекав, потім попросив у канцелярії ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.
— Номер сімдесят вісім, — сказала вона.
Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.
— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.
— Ні, пані Рексрот у будинку місіонерів, — відповіла вона.
— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.
Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у сполучні двері до Пат.
— Хто там? — гукнула вона.
— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.
Ключ завищав, і двері розчинились навстіж.
— Ти, Роббі? — в нестямі шепотіла Пат.
— Я! — сказав я. — Переможець пані Рексрот! Власник коньяку і порто-ронко. — Я вийняв з кишень халата пляшки. — А тепер кажи одразу: скільки чоловіків уже побувало тут?
— Не було нікого, крім футбольної команди та посиленого симфонічного оркестру, — заявила вона сміючись. — Ах, любий, тепер знову до нас повернулись наші старі, щасливі дні!
Вона заснула, поклавши голову мені на груди. Я ще довго не спав. У кутку палати горіла маленька лампочка. Сніжинки тихо шурхотіли в шибки вікна, і здавалося, що у цих м'яких, золотавокоричньових сутінках зупинився час. У палаті було досить тепло. Іноді в трубах центрального опалення щось потріскувало. Пат ворушилась уві сні, ковдра поволі сповзла вниз і шурхнула на підлогу. "Ах, — майнуло у мене в голові, — яка бронзова, блискуча шкіра! Дивні вузенькі коліна! Ніжна таємничість грудей!" Її волосся лоскотало мені плече, а губами я відчував биття пульсу на її руці. "Тобі судилося вмерти, — думав я. — Але ти не можеш померти. Ти — саме щастя".
Я обережно знову накрив її ковдрою. Пат щось пробурмотіла й стихла, повільно засунувши знову свою руку мені під голову.
XXVII
Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.
— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.
— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?
— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.
— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.
— Краще я вже лишуся тут.
Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.
— Роббі, — сказала вона, — зроби мені люб'язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.
— Я охоче посиджу тут, — відповів я. — Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.
Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.
— У цьому я маю більший досвід, ніж ти, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.
— Що ти. Пат!.. — Я встав. — Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев'янках.
— Ти хутко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.
— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.
Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.
— Температура викликає тривогу в людини, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.
— Здорових так само, — відповів я. — Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.
Він хитнув головою.
— Деякі з нас працюють, — говорив він далі, — інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі. І від правди. Вдавана, легковажна, а то й героїчна зневага до смерті. А, зрештою, що їм ще лишається в житті?
"Це так, — подумав я, — зрештою, що нам усім ще лишається в житті..."
— Давайте спробуєм? — спитав Антоніо, спершись на лижні палки.
— Давайте.
Він показав мені, як прикріпляти лижі і як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи ладитись.
Через годину ми припинили тренування.
— Досить, — мовив Антоніо. — Ви й так сьогодні ввечері будете відчувати свої м'язи.
Відв'язуючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.
— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.
Він кивнув:
— Це ми можемо робити щоранку. Зовсім інші думки викликає така прогулянка.
— Може, зайдемо кудись трошки вип'єм? — запропонував я.
— Можна. У Форстера по бокалу дюбоне.
Ми випили дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мусять бути гроші. Я глянув на годинник. У мене ще був час, і я пішов назад. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. При тому ще був лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить мені лише написати йому...
Я закляклим поглядом дивився на гроші. І звідки він їх добув, та ще так швидко? Адже мені були відомі наші джерела. І раптом я збагнув. В моїй уяві постав авто гонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як увечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував "Карла", а потім і сказав: "На цю машину я завжди покупець". Ай-ай-ай!.. Кестер продав "Карла"! Ось звідки так раптом гроші! Того "Карла", про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Значить, "Карла" у нас вже нема. Тепер він у товстих руках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав "Карла" на слух за кілометри, буде слухати, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.