— Отакі, звичайно, живуть, — кинув я. — Живуть і здорові, як кобили. Аж нудить!..
— Ти говорив з самим головним лікарем? — спитав Кестер.
— Так. Він пояснював мені усе дуже обережно, багато чого замовчував. Але результат один — їй стало гірше. Хоч він і твердить, ніби покращало.
— Цього я не розумію.
— Він доводить, що, якби Пат лишилась там унизу, вже давно не було б жодних надій. А тут процес проходить повільніше. І в цьому, на його думку, покращання.
Кестер креслив по твердому снігу підборами черевиків. Потім підняв голову:
— Значить, він ще має надію?
— Лікарі завжди мають надію, це властивість їхнього фаху. Але в мене лишилося мало надії. Я спитав його, чи не робитиме він пневмотораксу. Лікар відповів, що не можна, бо кілька років тому їй уже робили... Тепер уражені обидві легені. Це якесь прокляття, Отто!
Перед нашою лавою зупинилась якась стара жінка в стоптаних калошах. У неї було посиніле, запале обличчя і згаслі, бліді, як сланець, очі, що здавалися невидющими; шия була замотана в старомодне пухове боа. Жінка, не поспішаючи, піднесла до очей лорнет і почала розглядати нас. Потім попленталась далі.
— Огидний привид!
— Що ж лікар іще сказав? — запитав Кестер.
— Він пояснив мені, від чого це, на його думку, походить. У нього було вже багато пацієнтів такого віку. Каже, що це наслідок війни — недоїдання в роки росту. Але що мені до того? Пат повинна видужати. Звичайно, лікар, як і годиться, розповів, що нерідко спостерігав чудо. Саме при цій хворобі нібито буває, що вона раптом припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у безнадійних випадках. Жафе теж про це говорив. Але я не вірю в чудо.
Кестер нічого не відповів. Ми мовчки сиділи поруч. А про що було нам говорити? Надто багато пережили разом, щоб даремно втішати одне одного.
— Треба, щоб вона цього не помітила, Роббі, — нарешті сказав Кестер.
— Звичайно, ні, — відповів я.
Ми сиділи, поки прийшла Пат. Я вже нічого не думав, навіть не був у розпачі, а просто зовсім отупів, ніби вже й не жив.
— Он вона, — сказав Кестер.
— Вона, — повторив я і встав.
— Алло! — Пат наближалась до нас, піднявши руку для привітання. Вона посміхалась і трохи нетвердо трималася на ногах.
— Я трохи п'яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, як старого моряка.
Я поглянув на неї, і відразу все змінилось. Я вже більше не вірив лікарю; вірив у чудо. Пат була тут; вона жила; стояла передо мною і сміялась — від цього все інше зникло.
— Чого у вас такі кислі обличчя? — спитала вона.
— Обличчя городян, що зовсім не пасують до цієї обстановки, — відповів Кестер.
— Ми ніяк не можем звикнути до сонця.
Вона засміялась:
— У мене сьогодні хороший день. Без температури. Маю право вийти з санаторію. Може, поїдемо в село — вип'ємо чогось апетитного?
— Звичайно.
— Ну, гайда!
— Чи не краще було б узяти сани? — спитав Кестер.
— Сьогодні мені можна і на санках, — підхопила Пат.
— Я певен цього, — підтримав її Кестер. — Але я ще ніколи не їздив у такому кошику. Хочеться спробувати хоч раз.
Ми покликали візника і поїхали зигзагами вниз до села. Перед одним кафе з маленькою, освітленою сонцем терасою вилізли з санок. Там сиділо багато людей, і я впізнав декого з санаторію. Італієць, якого ми зустріли в барі, теж був там. Почувши своє ім'я — Антоніо, він підійшов до нас, щоб привітатися з Пат. Він розповів, як минулої ночі кілька жартівників викотили одного пацієнта, коли той спав, разом з ліжком із його палати в палату до однієї старенької вчительки.
— Навіщо ж вони це зробили? — спитав я.
— Він уже видужав і за кілька днів має виїхати звідси, — відповів Антоніо. — Тут завжди хто-небуть утне якийсь жарт.
— Це широковідомий гумор відчаю тих, що лишаються, любий, — пояснила Пат.
— Тут, у горах, люди стають, як діти, — ніби вибачаючись, мовив Антоніо.
"Видужав, — думав я, — один видужав і їде звідси..."
— Що б ти хотіла випити, Пат? — спитав уголос.
— Мартіні. Сухого мартіні.
По радіо почали передавати музику. Віденські вальси. Вони линули крізь тепле сонячне повітря, ніби легкі, яскраві прапори. Кельнер приніс нам мартіні. Напій був дуже холодний і ще іскрився під сонячним промінням.
— Як хороше отак сидіти, правда? — звернулась до нас Пат.
— Чудово, — відповів я.
— Але ж іноді просто несила витримати, — сказала вона.
Ми залишились у селі, щоб поснідати. Пат дуже цього хотіла. Останні тижні вона змушена була весь час бути в санаторії, і це вперше вийшла; вона сказала, що вдвічі поздоровішає, коли поснідає чи повечеряє в селі. Антоніо снідав з нами. Потім ми знову поїхали нагору, і Пат пішла в свою кімнату, бо їй треба було дві години полежати.
Ми з Кестером викотили "Карла" з гаража й оглянули його. Довелося замінити два зламаних ресорних листи. У хазяїна гаража був інструмент, і ми взялися за роботу. Потім підлили мастила і помазали шасі. Коли все було готове, вивели його на вулицю. Він стояв на снігу, забризканий, каплоухий.
— Може, помиємо його? — запропонував я.
— Ні, в дорозі не треба, — заперечив Кестер. — Він цього не любить.
До нас підійшла Пат. Було видно, що вона добре виспалась і зігрілась. Собачка бушував навколо неї.
— Біллі! — гукнув я.
Песик насторожився, але не виказав буйної радості. Не впізнав мене і зовсім розгубився коли Пат звернула його увагу на мене.
— От які діла... — мовив я. — Хвала богу, що хоч у людей краща пам'ять. А де це він був учора?
Пат засміялась:
— Він увесь час сидів під ліжком. Коли до мене хтось заходить, Біллі стає ревнивим і з досади ховається під ліжко.
— У тебе чудовий вигляд, — сказав я.
Пат щасливо дивилась на мене. Потім підступила до "Карла".
— Мені хочеться ще раз сісти в нього і хоч трохи проїхати.
— Звичайно, можна, — сказав я. — Як Отто?
— Безумовно. Адже ви в теплому пальті, а тут у нас ще є плед і ковдри.
Пат сіла спереду, за вітровим склом, поруч з Кестером. "Карл" заревів. Вихлопні гази пахнули блакитно-білою хмарою в холодне повітря. Мотор ще не прогрівся. Ланцюжки на колесах зачавкали, поволі перемелюючи сніг. "Карл", наче сутулий вовк, з шипінням, гуркотом і ревом поповз униз до села, потім уздовж головної вулиці, серед тупоту коней і передзвону санних упряжок.