— Ти думаєш, він пізнав мене? — спитав я.
Кестер знизав плечима. Він тільки тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його геть.
— Не можу збагнути, — промовив я. — Адже я пробув в умивальній одну-дві хвилини.
— Ти був там більш як чверть години.
— Що?..
Я ще раз поглянув на той стіл.
— Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то, напевне, втік би сам.
Кестер кивнув пальцем кельнерові:
— Тут є ще й другий вихід?
— Так, з того боку, на Гарденбергштрасе.
Кестер вийняв з кишені монету і дав кельнеру.
— Ходімо, — сказав він мені.
— Жаль, — кинула блондинка з сусіднього стола усміхаючись. — Такі серйозні кавалери...
Надворі вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кафе він здавався крижаним.
— Іди додому, — сказав Кестер.
— Їх там кілька чоловік, — заперечив я, сідаючи до нього в машину.
Машина рвонулася вперед. Ми прочесали усі вулиці навколо кафе, все віддаляючись від нього, але нічого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.
— Вислизнув, — сказав він. — Та це ще нічого не значить. Тепер ми де-небудь злапаємо його.
— Отто, — звернувся я до нього. — Облишмо це...
Він зміряв мене твердим поглядом.
— Готфрід мертвий, — вів я далі і здивувався тому, що сам сказав: — Від цього він не оживе...
Кестер усе ще дивився на мене.
— Роббі, — повільно сказав він, — я вже не знаю, скільки людей убив. Але ще пам'ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього виникла якась затримка при заряджанні, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив повні жаху очі; це був його перший виліт, ми потім установили точно, і йому ледве сповнилось вісімнадцять років. І в те злякане, безпомічне миловидне дитяче обличчя я з відстані в кілька метрів випустив чергу з свого кулемета, і його череп захрустів, як куряче яйце... Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші; минуло багато часу, поки я звільнився від нього і поки затоптав своє сумління тим проклятим "війна є війна"... Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, як собаку, хто застрелив його, безневинного, тоді той випадок з англійцем був жахливим злочином, Ти мене розумієш?
— Розумію, — погодився я.
— А тепер іди додому. Я мушу подбати про те, щоб покінчити з цим. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть...
— Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.
— Дурниці, — нетерпляче заперечив він. — Я не потребую твоєї допомоги. — Побачивши, що я хочу щось сказати, він підняв руку: — Я вже буду насторожі! Спіймаю його наодинці без друзів, зовсім одного! Ти не бійся за мене.
Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.
Заради Пат.
Готфріда б він узяв.
Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.
Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.
В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев'яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу... Я витер сльози.
Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.
— Це я, Альфонсе, — озвався я.
— Іди сюди, скоріш!
Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев'язочні пакети.
— Перев'яжи мене, — сказав він, безшумно скидаючи штани.
У нього на стегні була розірвана шкіра.
— Схоже на те, ніби зачепило кулею, — сказав я.
— Так воно і є, — пробурчав Альфонс. — Ну вже, перев'язуй!
— Альфонсе, — спитав я, випрямляючись: — Де Отто?
— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи рану.
— Ви були не разом?
— Ні.
— Ти не бачив його?
— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.
Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.
— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні того... та ти знаєш... що Готфріда... бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.
— Що? Отто? — Він одразу став уважнішим. — А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!
— Він не хоче їхати звідти.
Альфонс відкинув ножиці.
— Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?
— Десь у районі Менкештрасе.
— Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.
Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.
— Густаве, ти можеш під'їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.
— Домовились. Через десять хвилин буду.
Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.
— А я й не знав; що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати...
— Ти краще подумай про себе, — сказав я.
— Ах, що там! — Він говорив швидше, ніж звичайно: — Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.
Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з'явилося в його очах.