Кестер зупинив машину біля перехрестя вулиць.
— Побудь тут, — сказав він, — я загляну туди.
— Я піду з тобою, — відповів я.
Він зміряв мене поглядом, який був мені знайомий ще з тих часів, коли він сам ходив у розвідку.
— Я не буду чіпати його в пивничці... — пообіцяв Кестер. — Бо там він ще вислизне в мене... Лише подивлюсь, чи він там. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.
Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя і танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче уже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав також і на його обличчя, на його очі і на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.
Повернувся Кестер.
— Нема?
— Нема, — відповів він.
Він сів у машину.
— Тепер об'їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожну хвилину можемо зустріти їх.
Машина заревіла, і Кестер зразу ж приглушив її. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу хуртовинну ніч; на поворотах я притримував Готфріда, щоб він не сковзнув униз; час від часу ми зупинялися метрів за сто від пивниці, і Кестер довгими стрибками біг назад, щоб заглянути туди. його охопило якесь страшне, холодне біснування; він не думав про те, щоб спершу відвезти Готфріда, двічі був уже повертав додому, але потім знову розвертався, бо гадав, що саме в цей момент ті четверо можуть з'явитися на вулиці.
Раптом ми помітили попереду, на довгій, безлюдній вулиці темну групу людських постатей. Кестер миттю вимкнув запалювання, і ми безшумно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.
— Їх чотири, — шепнув я Кестеру.
В ту ж мить машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши, зупинилась на відстані одного метра від людей, які крикнули від жаху. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло, мов сталева пружина, було готове до стрибка, а обличчя — невмолиме, як сама смерть.
Виявилося, то були не ті, кого ми шукали. Один з них — п'яненький. Вони почали лаяти нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.
— Отто, — сказав я, — сьогодні ми не спіймаєм його. Не думаю, щоб він наважився вийти на вулицю.
— Мабуть, так, — відповів він через деякий час і повернув машину.
Ми поїхали до Кестера на квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я сказав:
— Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Ми ж могли б допомогти розшукати його. І ми ж таки бачили його досить чітко.
Кестер поглянув на мене.
— Тому, що ми самі розрахуємося з ним, без поліції. Ти, може, думаєш... — він заговорив тихо, приглушено, в його голосі було щось моторошне, — що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в'язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!
Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати... У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.
Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій — коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.
Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.
— Хай уже буде так, пане священику, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за ті речі.
— Мені не шкода книги, — відповів попик тихо, — але ж окуляри потрібні мені.
Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.
— Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? — спитав він.
— А, облиште, пане священику, — сказав Фердінанд. — У нього ж там увесь завіт...
Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути...
Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, — Валентин, Кестер, Альфонс і я, — закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня — стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав...