— Планше, — сказав Д'Артаньян, — візьми на себе слугу, а я розберуся з паном.
Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди.
— Робіть свою справу, пане, — мовив Планше, — я вже свою зробив.
Дворянин вихопив шпагу й кинувся на Д'Артаньяна; але він натрапив на сильного супротивника.
За три секунди Д'Артаньян тричі поранив його, примовляючи при кожному ударі шпагою:
— Це за Атоса! Це за Портоса! Це за Араміса!
Після третього удару дворянин упав як підкошений. Д'Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди.
— Це для вас!
— А це — за мене! Останній — на закуску! — люто вигукнув Д'Артаньян, завдавши незнайомцеві четвертого удару шпагою в живіт.
Дворянин заплющив очі й знепритомнів.
Д'Артаньян вивернув кишеню, куди, як він бачив, подорожній поклав дозвіл на виїзд, і забрав його собі. Дозвіл був виписаний на ім'я графа де Варда.
Потім, востаннє глянувши на вродливого юнака, якому було не більше двадцяти п'яти років і який лежав тепер безтямний, може, й мертвий, Д'Артаньян зітхнув, подумавши про примхи долі, що змушують людей убивати одне одного задля інтересів інших, чужих і незнайомих, котрі часто-густо навіть уявлення не мають про їх існування.
Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу.
Планше схопив його за горло.
— Добродію, — сказав він, — поки я так триматиму цього бевзя, він, я певен, не закричить; але тільки-но відпущу, він знову залементує. Я впізнаю в ньому нормандця, а нормандці страх які затяті.
Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати.
— Стривай, — мовив Д'Артаньян.
І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота.
— А тепер, — запропонував Планше, — прив'яжімо його до дерева. Зробивши цю справу на совість, вони перенесли графа де Варда ближче до його слуги, а що вже сутеніло й обидва — поранений та зв'язаний — лежали в лісі, то було ясно: вони пробудуть тут до ранку.
— Не гаймо часу, — звелів Д'Артаньян, — швидше до коменданта!
— Але ж ви, здається, поранені? — спитав Планше.
— Пусте! Треба поспішати; рану ми перев'яжемо згодом; до того ж, по-моєму, вона зовсім легка.
І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д'Артаньяна ввели до кабінету.
— У вас є дозвіл, підписаний кардиналом? — спитав комендант.
— Так, добродію, — відповів Д'Артаньян, — ось він.
— О, він цілком справний і навіть з вказівкою сприяти вам, — зауважив комендант порту.
— Воно й зрозуміло, — відповів Д'Артаньян. — Я — один із найближчих помічників кардинала.
— Схоже на те, що його високопреосвященство хоче комусь перешкодити дістатися до Англії.
— Так, одному беарнському дворянинові, Д'Артаньяну, який виїхав з Парижа разом з трьома своїми приятелями, маючи намір добутися до Лондона.
— Ви знаєте його особисто? — спитав комендант.
— Кого?
— Та цього Д'Артаньяна.
— Якнайкраще.
— Тоді назвіть його прикмети.
— Залюбки це зроблю.
І Д'Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда.
— Його хтось супроводить? — спитав комендант.
— Так, слуга на ймення Любен.
— Ми простежимо за ними, і якщо тільки вони потраплять нам до рук, його високопреосвященство може бути спокійним: ми вирядимо їх до Парижа під надійною охороною.
— І тим самим, пане коменданте, — сказав Д'Артаньян, — ви заслужите найвищу подяку кардинала.
— Ви побачите його після повернення, графе?
— Безперечно.
— Перекажіть йому, будь ласка, що я — найвідцаніший його слуга.
— Неодмінно перекажу.
Приємно вражений цією обіцянкою, комендант порту зробив на дозволі-перепустці позначку й віддав папір Д'Артаньянові.
Д'Артаньян не марнував часу на зайві люб'язності: вклонившися комендантові, він подякував і вийшов з кабінету.
Вдвох із Планше вони поспішили до порту кружним шляхом, обминули ліс і увійшли в місто через інші ворота.
Шхуна, як і годину тому, стояла напоготові, капітан чекав на березі.
— Як справи? — спитав він, угледівши Д'Артаньяна.
— Ось перепустка, підписана комендантом порту, — відповів той.
— А другий дворянин?
— Він сьогодні не поїде, — сказав Д'Артаньян. — Але не хвилюйтесь — я заплачу за обох.
— Тоді — в дорогу! — вигукнув капітан.
— В дорогу! — повторив Д'Артаньян.
Разом із Планше вони сіли в шлюпку; за п'ять хвилин обоє зійшли на шхуну.
Це було саме вчасно. Не встигли вони відплисти й на півмилі, як на березі спалахнув вогонь і гуркнув постріл.
То був постріл з гармати, який сповіщав про закриття порту.
Тепер можна було перев'язати рану; на щастя, як і казав Д'Артаньян, вона була досить легка: вістря шпаги ковзнуло вздовж ребра, сорочка одразу ж присохла до рани, і крові витекло небагато.
Д'Артаньян знемагав од утоми; йому прослали на палубі матрац, він упав на нього й заснув.
На світанку шхуна була вже за три чи чотири милі від берегів Англії; вітер уночі майже не віяв, і вони рухалися дуже повільно.
О десятій годині кинули якір у Дуврі.
О пів на одинадцяту Д'Артаньян ступив на англійську землю й вигукнув:
— Нарешті я тут!
Але це ще було не все: він мав дістатися до Лондона.
В Англії пошта працювала добре. Д'Артаньян і Планше сіли на коней, поштар поїхав попереду; через чотири години вони побачили ворота столиці.
Д'Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім'я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.
Герцог разом з королем був у Віндзорі[108] на полюванні.
Д'Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом.
Впевненість, з якою говорив Д'Артаньян, переконала Патріка — так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев'янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. Ну, а Д'Артаньяна, певно, викували з заліза.