— Отакої! Нічого не розумію! — вигукнув Портос — Ви схвалюєте те, що зараз вчинив Д'Артаньян?
— Ще б пак, тисяча чортів! — обізвався Атос — Не тільки схвалюю, а й поздоровляю його з цим.
— А тепер, панове, — звернувся Д'Артаньян до всіх, не обтяжуючи себе поясненням своєї поведінки перед Портосом, — усі за одного, один за всіх — ось наше гасло, чи не так?
— Одначе… — пробурмотів Портос.
— Давай твою руку й присягайся! — в один голос вигукнули Атос і Араміс.
Переможений їхнім прикладом, але все-таки лаючись подумки, Портос простягнув руку і четверо друзів повторили за Д'Артаньяном слова:
— Всі за одного, один за всіх!
— Чудово! А тепер хай кожен іде додому, — сказав Д'Артаньян так, ніби все життя тільки те й робив, що командував. — Але будьте обережні, бо з цієї хвилини ми починаємо боротися проти кардинала.
X. Мишоловка в сімнадцятому столітті
Винайшли мишоловку не тепер, не за наших часів. Відтоді, як суспільство, формуючись, завело поліцію, поліція, в свою чергу, почала вигадувати мишоловки.
Наші читачі, мабуть, не обізнані з жаргоном Єрусалимської вулиці[85], тож спробуємо пояснити, що таке мишоловка.
Коли в якомусь будинку арештовують людину, підозрювану в певному злочині, цей арешт тримають у таємниці; в першій кімнаті влаштовують засідку з чотирьох або й п'яти чоловік; двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а відвідувачів арештовують; в такий спосіб за два чи три дні затримують усіх близьких знайомих хазяїна помешкання. Ось що таке мишоловка.
У пана Бонасьє влаштували саме таку мишоловку, і всіх, хто заходив, люди пана кардинала затримували й допитували. Правда, Д'Артаньяновим гостям не було чого боятися, бо він мешкав на другому поверсі й до нього вів окремий хід.
А втім, його гостями були тільки троє мушкетерів; усі вони подалися на розшуки, але досі нічого не знайшли і ні про що не довідалися.
Атос дійшов навіть до того, що почав розпитувати пана де Тревіля, який, зважаючи на притаманну гідному мушкетерові мовчазність, дуже здивувався з цього. Але пан де Тревіль не розповів йому нічого нового, пригадавши лише, що в день, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал, здавалося, був вельми заклопотаний, король неспокійний, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона не спала вночі або плакала. Ця обставина його, правда, не дуже й вразила, бо королева від часу свого одруження досить часто не спала ночами і ще частіше плакала.
Про всяк випадок пан де Тревіль порадив Атосові ще відданіше служити королю і особливо королеві, попросивши переказати те саме і його друзям.
Що ж до Д'Артаньяна, то він не виходив з дому. Він зробив зі своєї кімнати спостережний пункт. З вікон він бачив усіх, хто заходив і наражався на засідку; трохи згодом, розібравши паркет і розкопавши долівку, так що від нижньої кімнати, де відбувалися допити, його тепер відділяла тільки стеля, він став чути розмови інквізиторів з обвинуваченими.
Допити, перед якими затриманих ретельно обшукували, майже завжди закінчувалися такими запитаннями:
— Чи не передавала пані Бонасьє через вас що-небудь своєму чоловікові або комусь іншому?
— Чи не передавав пан Бонасьє через вас що-небудь своїй дружині або комусь іншому?
— Чи не звіряли вони обоє вам якусь таємницю?
"Якби їм щось було відомо, вони не питали б про такі речі, — розмірковував Д'Артаньян. — Але про що вони хочуть дізнатися? Чи не приїхав герцог Бекінгем до Парижа і чи не мав він або чи не повинен був мати побачення з королевою?"
Д'Артаньян зупинився на цьому припущенні; після всього почутого воно здалося йому цілком слушним.
Тим часом мишоловка працювала безперервно, так само, як не меншала і пильність Д'Артаньяна.
На другий вечір після арешту бідолашного Бонасьє, тільки-но Атос вийшов од Д'Артаньяна, щоб навідати пана де Тревіля, тільки-но пробило дев'яту годину і Планше зібрався стелити постіль своєму панові, як хтось постукав у двері, що виходили на вулицю. В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку.
Д'Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися.
Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови.
"Хай йому чорт! — подумав Д'Артаньян. — Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Це насильство… Мерзотники!.."
І Д'Артаньян, хоч який був обережний, ледве стримувався, щоб не кинутись на допомогу.
— Та я ж вам кажу, панове, що я господиня цього дому; я кажу, що саме я і є пані Бонасьє; я кажу, що служу королеві! — кричала бідолашна жінка.
— Пані Бонасьє! — прошепотів Д'Артаньян. — Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?
— Якраз на вас ми й чекали, — відповіли поліцейські.
Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев'яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?
— Пустіть, панове, пус… — прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.
— Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! — вигукнув Д'Артаньян і зірвався на ноги. — Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!
— Слухаю вас, пане!
— Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.
— Але ж куди ви йдете, пане?
— Я спущуся через вікно — так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.
— О пане, пане, ви можете вбитися! — вигукнув Планше.
— Мовчи, дурню! — гримнув Д'Артаньян.
Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: — Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..
Тільки-но він стукнув молотком у двері, як гомін миттю ущух. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і Д'Артаньян, зі шпагою в руці, увірвався до помешкання пана Бонасьє, двері якого, маючи, мабуть, пружину, відразу ж зачинилися за ним.