Шевальє де Рошфор озирнувся й побачив, що Портос і Араміс стали між ним і дверима; він зрозумів, що перебуває цілком у владі цих чотирьох чоловіків.
— Панове, — мовив він до них, — якщо пан Д'Артаньян згоден віддати мені свою шпагу та дасть, як і ви, слово, я задовольнюсь вашою обіцянкою супроводити пана Д'Артаньяна до ставки його світлості кардинала.
— Даю вам слово, пане, — сказав Д'Артаньян. — Ось вам моя шпага.
— Це мені тим більш до вподоби, — вів далі Рошфор, — що я маю ще їхати далі.
— Коли для того, щоб зустрітися з міледі, — незворушно мовив Атос, — то даремно. Ви її більше не побачите.
— А що з нею сталося? — жваво спитав Рошфор.
— Повертайтесь до табору; там ви про все дізнаєтесь. Рошфор на мить замислився і, зваживши, що до Сюржера, куди кардинал мав виїхати назустріч королю, лише один день дороги, вирішив скористатися з поради Атоса й повернутися разом з мушкетерами.
До того ж, це давало йому ту перевагу, що він сам міг наглядати за арештованим.
Усі знову рушили в путь.
Наступного дня, о третій годині, прибули до Сюржера. Кардинал уже чекав Людовіка XIII. Відбувся урочистий церемоніал зустрічі, під час якої міністр і король палко привітали один одного зі щасливим випадком, що дозволив Франції позбутися запеклого ворога, який підбурював проти неї всю Європу. Після цього кардинал, попереджений Рошфором про арешт Д'Артаньяна, бажаючи якнайскоріше побачити арештованого, попрощався з королем, запросивши його завтра оглянути збудовану за час його відсутності греблю.
Коли ввечері Рішельє прибув до своєї ставки поблизу Кам'яного Мосту, він побачив біля дверей Д'Артаньяна без шпаги і з ним трьох озброєних мушкетерів.
Цього разу, свідомий своєї сили, кардинал суворо глянув на них і, махнувши Д'Артаньянові рукою, поглядом наказав йому йти за собою.
Д'Артаньян підкорився.
— Ми зачекаємо тебе, Д'Артаньяне, — сказав Атос доволі голосно, щоб кардинал міг його почути.
Його високопреосвященство насупив брови й навіть на мить зупинився, але потім, не мовивши жодного слова, поспішив до будинку.
Д'Артаньян пройшов слідом за кардиналом. Друзі лишилися на варті за дверима.
Його високопреосвященство ввійшов до кімнати, що правила йому за кабінет, і дав знак Рошфорові ввести молодого мушкетера.
Рошфор виконав наказ і вийшов.
Д'Артаньян став віч-на-віч з кардиналом. Це було друге його побачення з Рішельє, і, як зізнавався потім сам Д'Артаньян, він був певен: це побачення останнє.
Рішельє підійшов до каміна й притулився до його стінки; великий письмовий стіл одділяв його від Д'Артаньяна.
— Добродію, — почав кардинал, — вас арештовано за моїм наказом.
— Мені сказали про це, ваша світлосте.
— А чи знаєте ви, за що?
— Ні, ваша світлосте; єдина річ, за яку мене можна арештувати, ще не відома вашому високопреосвященству.
Рішельє пильно глянув на юнака.
— Он воно як! — сказав він. — Що ви маєте на увазі?
— Якщо ваша світлість зводить мені сказати, в яких злочинах звинувачують мене, я розповім про те, що вчинив насправді.
— Вас звинувачують у злочинах, за які рубали голови людям, набагато вельможнішим за вас, пане! — мовив Рішельє.
— В яких саме, ваша світлосте? — спитав Д'Артаньян зі спокоєм, який здивував самого кардинала.
— Вас звинувачують у листуванні з ворогами королівства, звинувачують у тому, що ви вивідали державні таємниці, а також у спробі перешкодити важливим планам вашого воєначальника.
— Хто мене звинувачує в усьому цьому, ваша світлосте? — мовив Д'Артаньян, здогадуючись, що це — справа рук міледі. — Жінка, затаврована державним правосуддям, жінка, яка одружилася з одним чоловіком у Франції і з другим в Англії, жінка, яка отруїла свого другого чоловіка й намагалася отруїти також мене?
— Що ви кажете, пане? — здивовано вигукнув кардинал. — Про яку жінку йдеться?
— Про леді Вінтер, — відповів Д'Артаньян. — Так, про леді Вінтер, усі злочини якої були, певно, невідомі вашому високопреосвященству, коли вже ви удостоїли її своїм довір'ям.
— Пане, — мовив кардинал, — якщо леді Вінтер вчинила всі ті злочини, про які ви кажете, її буде покарано.
— Її вже покарано, ваша світлосте.
— Хто ж її покарав?
— Ми.
— Вона у в'язниці?
— Вона померла.
— Померла! — повторив кардинал, не вірячи своїм вухам. — Померла! Ви, здається, сказали, що вона померла?
— Тричі вона намагалася вбити мене, і я пробачив їй; але вона отруїла жінку, яку я кохав. Тоді мої друзі і я впіймали її, судили й скарали на смерть.
І Д'Артаньян розповів про отруєння пані Бонасьє в Бетюнському монастирі кармеліток, про суд в самотньому будиночку, про страту на березі Лісу.
Дрож пробіг по тілу кардинала, хоч він умів стримувати свої почуття.
Та враз, наче під впливом якоїсь невисловленої думки, його досі похмуре обличчя проясніло й стало зовсім безтурботним.
— Отже, — мовив він напрочуд лагідним голосом, що дивно контрастував з суворістю його слів, — ви привласнили собі право судити, не подумавши про те, що люди, які не мають повноважень карати і все-таки беруть на себе цю місію, самі стають убивцями!
— Повірте, ваша світлосте, я й на гадці не мав виправдовуватися перед вами. Я ладен прийняти ту кару, яку вашому високопреосвященству завгодно буде визначити для мене. Я не так уже й ціную життя, щоб надто боятися смерті.
— Авжеж, я знаю, ваша хоробрість мені добре відома, — мало не з щирою прихильністю зауважив кардинал. — Тому можу вас наперед запевнити: на вас чекає не тільки суд, а й заслужена кара.
— Хтось інший відповів би вашому високопреосвященству, що він має своє помилування у власній кишені. Я ж лише скажу: наказуйте, ваша світлосте, я готовий до всього.
— Ваше помилування? — здивовано спитав Рішельє.
— Авжеж, ваше світлосте, — відповів Д'Артаньян.
— А хто його підписав? Король?
Кардинал промовив ці слова з неприхованою зневагою.
— Ні, ви, ваше високопреосвященство.
— Я? Ви що, збожеволіли, пане?
— Ваша світлість, безперечно, впізнає свій почерк.
І Д'Артаньян поклав перед кардиналом безцінний документ, який Атос здобув у міледі й віддав юнакові, щоб він служив йому охоронною грамотою.
Кардинал узяв папір і повільно, наголошуючи на кожному слові, прочитав: