XXIII. Другий день ув'язнення
Міледі снилося, що Д'Артаньян нарешті в її руках і що його от-от мають стратити; саме коли кат заніс сокиру над його головою, міледі чарівливо усміхнулася вві сні. Вона спала, як спить в'язень, заколисаний надією, що замріла перед ним.
Вранці, коли ввійшли до кімнати міледі, вона ще лежала в ліжку. Фелтон лишився в коридорі. Він привів ту саму жінку, про яку казав напередодні. Жінка підступилася до міледі й запропонувала їй свої послуги.
Міледі мала дуже бліде обличчя, і це часто вводило в оману кожного, хто бачив її вперше.
— Я нездужаю, — сказала полонянка. — Я ні на мить не склепила очей за всю цю довгу ніч. Як я страждаю! Чи можу я сподіватися, що ви поставитесь до мене людяніше, ніж ті, хто приходив сюди вчора? А втім, я прошу одного-єдиного — щоб мені дозволили залишитися в ліжку.
— Чи не бажаєте ви, щоб покликали лікаря? — спитала жінка. Фелтон мовчки слухав цю розмову.
Міледі враз збагнула: чим більше буде біля неї людей, тим більше їй доведеться їх розжалювати; отже, посилиться й нагляд лорда Вінтера. До того ж, лікар міг сказати, що її хвороба удавана, а міледі, програвши першу гру, не хотіла програвати другу.
— Послати по лікаря? — мовила вона. — Навіщо? Ці добродії сказали вчора, що моя хвороба — комедія; те ж саме вони, безперечно, сказали б і сьогодні, бо коли б вони схотіли, то ще вчора попередили б лікаря.
— В такому разі, — нетерпляче озвався Фелтон, — скажіть самі, добродійко, як ви хочете лікуватись.
— Боже мій, хіба я знаю, як! Я відчуваю, що нездужаю, — тільки й того. Хай мені дають що завгодно, мені однаково.
— Запросіть сюди лорда Вінтера! — звелів Фелтон, якого вже втомили ці ремствування.
— О ні, ні! — вигукнула міледі. — Ні, добродію, не кличте його, благаю вас, мені вже зовсім добре, мені нічого не треба, тільки не кличте його!
Вона вигукнула це так палко, такий біль вчувався в її голосі, що Фелтон мимоволі ступив кілька кроків і ввійшов у кімнату. "Він увійшов!" — промайнуло в голові у міледі.
— А втім, добродійко, — мовив Фелтон, — якщо ви й справді нездужаєте, ми пошлемо по лікаря. Ну, а якщо ви нас обдурюєте — тим гірше для вас; але ми принаймні не матимемо в чому дорікати собі.
Міледі нічого не відповіла; натомість вона впала своїм чарівним личком у подушки й заридала.
Якусь мить Фелтон дивився на неї зі своєю звичайною байдужістю. Потім, збагнувши, що плач може тривати довго, він вийшов; жінка подалася слідом за ним. Лорд Вінтер ще не прийшов.
— Здається, я починаю дещо розуміти, — з нестримною радістю прошепотіла міледі, вкриваючися ковдрою з головою, щоб ті, хто, можливо, підглядає за нею, не помітили цієї радості.
Минуло дві години.
"Ну, час мені вже й одужати, — сказала міледі сама до себе. — Встанемо й спробуємо щастя. В мене лишилося тільки десять днів, і другий з них минає сьогодні ввечері".
Вранці міледі принесли сніданок. Було ясно, що незабаром прийдуть прибирати зі столу, і тоді вона зможе ще раз побачити Фелтона.
Міледі не помилилась: Фелтон прийшов знову і, не звернувши уваги на те, чи їла міледі, чи ні, наказав винести стіл, який перед тим унесли вже накритим.
Фелтон лишився в кімнаті останнім; в руках у нього була книжка. Чарівна, бліда й покірлива, міледі напівлежала в кріслі, що стояло біля каміна, і скидалася на святу діву, яка чекає на мученицьку смерть. Фелтон підійшов до неї і сказав:
— Лорд Вінтер, католик, як і ви, добродійко, подумав, що неможливість виконувати обряди вашої церкви та відвідувати її служби може завдати вам прикрощів. Тож він дав згоду на те, аби ви щодня читали ваші молитви з цього молитовника.
Помітивши, з яким виглядом Фелтон поклав молитовник на стіл, яким тоном мовив "ваші молитви" і яка зневажлива усмішка майнула на його обличчі, міледі підвела голову й уважніше глянула на офіцера.
І тоді з його простої, строго гладенької зачіски, з надмірної скромності вбрання, з його чистого, наче витесаного з мармуру, але такого ж суворого й непроникливого чола міледі вгадала в ньому одного з тих похмурих пуритан, яких вона часто зустрічала не тільки при дворі короля Якова, а й при дворі французького короля, куди, незважаючи на спогади про Варфоломіївську ніч, вони іноді приїздили шукати притулку. Її враз осяяло натхнення, як це буває тільки з людьми геніальними в момент катастрофи, в такі критичні хвилини, коли вирішується їхня доля або навіть життя.
Цих двох слів — "ваші молитви" — й миттєвого погляду, кинутого на Фелтона, було досить, аби міледі збагнула всю важливість того, що вона має сказати у відповідь.
Тепер вона діяла майже інстинктивно.
— Я? — сказала вона з тією зневагою, яку вчула в голосі молодого офіцера. — Я, добродію, мої молитви? Лорд Вінтер, цей розбещений католик, чудово знає, що я не одного з ним віросповідання. Це звичайнісінька пастка, в яку він хоче мене заманити!
— Якого ж ви віросповідання, добродійко? — спитав Фелтон із подивом, що його, незважаючи на вміння володіти собою, так і не зміг приховати.
— Я скажу це лише тоді, коли відчую, що достатньо постраждала за віру! — палко вигукнула міледі.
Погляд, яким Фелтон глянув на міледі, розкрив їй, як багато вона виграла однією цією фразою.
Проте молодий офіцер стояв так само непорушно й мовчав; тільки очі його промовляли красномовніше за будь-які слова.
— Я в руках моїх ворогів, — вела далі міледі тим натхненним тоном, який, вона підмітила, був властивий пуританам. — Ну що ж! Або мене врятує Бог, або я загину за Нього! Ось моя відповідь, і я прошу переказати її лордові Вінтеру. Що ж до цієї книжки, — вона показала на молитовник пальцем, не торкаючись його, ніби боялася себе осквернити, — то ви можете віднести її й читати по ній молитви самі, бо ви, безперечно, подвійний спільник лорда Вінтера — і в переслідуваннях, і в єресі.
Фелтон нічого не відповів, узяв молитовник з тою самою огидою, якої вже раз не міг приховати, й, замислений, вийшов з кімнати.
Близько п'ятої години пополудні завітав лорд Вінтер. За весь день міледі мала доволі часу, щоб обміркувати свою поведінку на майбутнє. Тож вона зустріла свого дівера як жінка, шо вже цілком опанувала себе.