— Був би парубок, та порохно сиплеться, — трохи зажорстоко сказала В'юцка. — Вточити вам запіканки?
— Звісно, запіканки, В'юцко, — сказав я. В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.
— А ви не співаєте, пане канцеляристо? — спитав дяк.
— Люблю слухати, — сказав я.
— А я співатиму. Коли співаю, не така В'юцка до мене немилосердна.
Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, затамовану серйозність — певне, чекав нагоди продовжити нашу розмову.
В'юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву і подивилася на мене впритул.
— З'явилася так раптово, пане канцеляристо, — сказала. — Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що знайшли собі в дяку приятеля.
— Що ж тут дивного?
— А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.
— Чуєте, пане дяче? — сказав я латиною. — Ця жінка теж не знає, що таке душевна спорідненість.
— Ця жінка мислить, як юрба, — відповів мені латиною дяк.
— Бачите, В'юцко, — сказав я, усміхаючись. — Умію говорити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.
— Ах, ця мені жебрацька мова! — махнула рукою В'юцка.
— Пане дяче! — вигукнув я. — Вона зве божественну латину жебрацькою мовою!
— О часи, о звичаї! — засміявся дяк. — У наш брутальний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.
— Знову ви говорите не так, як люди, — трохи розсердилася В'юцка. — Смієтеся з мене?
— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? — сказав зі щирою шанобою дяк. — Божественна ви, незрівнянна чарівниця! В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В'юцка залилась червінцем.
— Фі, пане дяче! — махнула рукою. — Посоромилися б сторонньої людини!..
— Це я стороння людина? — спитав, придивляючись до них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома глибший зв'язок, ніж видавалося.
В'юцка засміялася.
— Правду кажете, пане канцеляристо, — сказала вона. — В мене тут нема сторонніх людей!
— Випийте з нами, В'юцко, — сказав я, накладаючи долоню на її руку. — Скоро пан дяк співати почне, то веселіше вам буде.
— Я сьогодні не співатиму, В'юцко, — сказав дяк. — Важкий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень не приходитиму до вас і не надокучатиму.
— Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо, — вколола його В'юцка. — Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той відпише мені все його добро…
— А звісно, звісно, — сказав добродушно дяк. — Всю мою худобу… А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші відгодовують такі, як вівці.
– І що з них роблять, пане дяче? — вигукнула захоплено В'юцка.
— Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.
— Б-р-р! — здригнулася В'юцка. — Вигадуєте казна-що! Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не були веселі, начебто В'юцка, відійшовши, забрала з собою і його сміх.
— Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо, — сказав він. — А чи дозволите й мені дещо запитати?
— Таж звісно, пане дяче.
— Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про це… Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що месією себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чуткам?
— Таки було, пане дяче, — сказав я. — Був про те гетьманський універсал.
– І що ж там говорилося? — начебто знехотя спитав дяк.
— Що самозванець і злочинець він, і велілося, де з'явиться, заарештувати й приставити негайно у військову канцелярію.
Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його надуміру серйозне.
— Звісно, звісно, — сказав він. — Так воно бувало завжди…
8
Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що жили в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимофій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дядечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Петра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тільки прикладена до нашої землі, — чи так випадково все це з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені сказав, що все у світі повторюється, і повторюються історії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені сказав, що його найбільше цікавить той, хто приходить урятувати цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню Голову. Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що відбувалась у школі, і почув розсудливий і твердий Савичів голос. "Бо тільки він з'являється, — сказав він, — з'являється і той, котрий готує світлому загладу". — "Той, що зрадить його?" — спитав тоді я. "Саме так! — відповів твердо дяк. — Той, хто принесе світлому смерть!"
Я сидів, вражений цим незвичайним відкриттям, і в мене на вустах завмерли слова про той другий гетьманський універсал. Тим більше, що вже поверталась із повним поставцем В'юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим усміхом. Вискочив з-за столу, схопив раптом В'юцку за руки, і прокрутилися вони кілька разів у танці.
— Стривайте, — сказала вона, сміючись. — Я запіканку поставлю.
Вона подала мені поставець і взялась у боки. Дяк заспівав:
Кажуть люди, що я лиха,
А я Василиха,
Всю роботу поробила,
Йду додому стиха…
В'юцка підхопила мелодію і пішла в спокійному, розважному танці. Я вперше почув, як вони співають: два сильні й гарні голоси, які, певне, не раз співали разом. Дяк вторив В'юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді присували ту ногу, що виступала до кроку зальотного.
Годі, годі, мій миленький,
З кумоньками пити,
Ти йди, ти йди на нивоньку
Снопоньки носити.
В'юцка наче сполошилась і пішла з приступом, кружальцем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала, наступаючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася лівим боком і помахувала правою рукою, начебто виписувала вісімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала на намисто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам, зрештою він махнув рукою.
— Ага, пане дяче, ага! Не вистачило снаги? Ходіть ви, пане канцеляристо.
Я встав з-за столу, В'юцка знову пішла в тихому танку.
— Завжди такі веселі, В'юцко? — спитав я, вторячи їй.
— А чому б і ні, пане канцеляристо?
— Заздрісне мені на вас, — сказав я, потрапляючи в ритм, що його вистукував на столі дяк.