— Дивне говорите, пане дяче!..
— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.
— Ви філософ, пане дяче!
— А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, — він засміявся легковажно і підморгнув мені.
І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей дивний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збагненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, подумалося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.
Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі, пане дяче", — подумав я.
— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.
— Та В'юцка — бестія, — тихо засміявся Савич. — Вона і вам запала в око, пане канцеляристо?
Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дяком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його залишилося так само усміхнене.
— Нічого незвичайного, пане канцеляристо, — сказав він весело, — кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чоловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не відчуваю я років.
— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?
— Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нарубаю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви, пане дяче, а от мені дрова рубаєте!
Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено закліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я почув, як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.
4
Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Краса та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке помічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була переді мною як загорнута книга — і це мене тим більше хвилювало.
— Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане канцеляристо, — сказала вона з видимою радістю, а до Савича блиснула всмішкою. — А ви, пане дяче, чи не принесли мені часом борг?
— Мій борг неоплатний, — серйозно сказав Савич, — але сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.
— Чи раз? — пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що я запримітив, сховалося — була переді мною звичайна весела молодиця.
За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кілька вигецувало серед хати.
— О пане дяче! — вигукнув один із них, і я впізнав його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь Бабій.
— А ви, пане канцеляристе, — сказав Кучурба, — знову до нас в урядовій справі?
— Цього разу ні, — сказав Савич. — Його милість приїхав відвідати мене.
Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хотів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчине обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку, очі її палали втіхою, а в руці був поставець.
— Сідайте, пане канцеляристо, за цей малий столик — тут буде вам догідно.
Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.
— Заспівайте нам, пане дяче, "Шевчика", — підійшов до нас Хома Біда. — Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю співають, а до спання.
Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і я засміявся також.
— Хочете "Шевчика"? — сказав добродушно Савич. — Буде вам і "Шевчик". Тільки от ще раз прочищу горло:
— Віншую вам, пане канцеляристо, — сказав він, віддихавшись, — і вам, люди, щоб добрі були, гойні та веселі!
Він почав притупувати ногою, відбиваючи такт. Відтак змахнув головою і завів високим гарним голосом:
Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…
Хома Біда вийшов на середину хати, почав вигинатись і притупувати. Решта підхопила заспів:
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…
Хома робив вихиляси, але готувався до чогось нового, іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у коліні нозі у такт козачка і показувати всю роботу шевця: сукав дратву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав гвіздки чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу, заточувався і переступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч В'юцка Безкровна, сміялися всі.
Відтак схопилися з місця Кучурба із Хвостенком: Кучурба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко підсліпуватого, старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті. Притомившись, всі випросталися й почали танцювати вільно.
— А ви мені цієї ночі снилися, пане канцеляристо, — сказала В'юцка, підсідаючи до мене. — Тільки цур його й розказувать, як погано ви мені снились.
— Розкажіть, В'юцко, — попросив я, присуваючи до неї поставець.
Але вона відсунула його зневажливо.
— Коли б то я пила, скільки мене вгощають, то п'яницею давно б стала, — сказала вона. — Ні, не можу вам того сну розказати.
— В'юцко, — сказав я лагідно, — В'юцко!
— Що, пане канцеляристо? Може, вірша мені складеного хочете прочитати?
— Не глузуйте, В'юцко, — покивав я пальцем. — Не глузуйте, бо я вам не пан дяк…
— Тут про мене мова, а я співаю, — сказав дяк, припинивши спів, і підморгнув В'юцці.
Крізь вікно пробивалося сонячне проміння, падало на наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася Савичева рука, вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись добродушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в себе вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них був тільки я, і вони недаремно зустріли мене підозріло. Я уявив раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За цим столом сидів інший чужинець, так само, як і я, Петро, і так само пригощався. Все сталося дуже просто: чи важко розсердити цих підхмелених людей? Я таки мав рацію: кінець цієї історії і справді простий. Подумав, що вони всі знають, як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм усім давно немає діла до того, кого навіки заховали рудівські поля. Його не забув у цьому світі тільки я. Здається, Петро утеклий не далеко відбіг од свого дому — йому нікуди було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить мати дах над головою, інакше неминуче станеться те, що сталось і з тим невідомим Петром. "Вертайся, друже, у свій порожній дім, — подумав я, — а тоді почни навідувати родини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із нею затишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися з-поміж людей, і спокій до тебе прийде!"