Аж задихався, промовляючи ці слова, ніздрі його тріпотіли, а обличчя покрилося плямами. Очі спалахували іскрами, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та злий.
— Шалений ти, хлопче! — сказав батько. — І то так, що можеш собі лиха накоїти.
— Таки шалений!.. — кинув гостро Петро.
— Коли так, доведеться тобі оповісти, — зітхнув батько… Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і напружений. Підборіддя йому звелося, долішня губа прикусилася, а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну і не її бачив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в ньому дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину, — спершу вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних вона грудей і несе мати н кудись. Але надто тверді були груди, до яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої пипки, з якої можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук прорвавсь у вічко біля голови — його й почув рибалка, що ловив у затоці рибу.
— Розбив я той човник, — сказав старий, — і побачив у ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із старою дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у капшучку якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо неграмотні, так їх за образи й заклали… Це мати сказала так зробити, хай, сказала, лежать…
— Покажіть мені ті папери, — попросив він і аж затрусивсь із нетерплячки.
— Та що тобі з них, синку, — сказав старий. — І ти їх не вчитаєш.
— Хочу на них подивитися! — мовив Петро і вже йшов до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.
Засунув руку і справді витяг звідти шкіряний капшучок, а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і були на тому папері значки, які не зміг він розгадати — застрибали й затанцювали перед очима.
— Спершу ми хотіли просити пана дяка, щоб прочитав. Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його читати, сказала, коли воно вже наше… Хай, сказала, так воно й буде…
На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.
— Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…
— А може, зле я зробив, що підібрав тебе, а не дав рибам на з'їжу? — вже сердито сказав батько. — Що мені й тобі до людей, коли вигодували ми тебе з пуп'яночка…
На те нічого не відказав Петро, тільки всміхнувся тонко й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його шнурком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.
Йому в вічі вдарило сонце, а перед зором лягла широка просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий, засмолений з усіх боків човник, у якому пручалася й кричала дитина.
Йому захотілося повернутись у хату і запитати в батька про ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не живих, а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і не відчув ніякого тепла — була то не його хата. Побачив подумки батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши голову, і не відчув до нього любові — був то не його батько. Стрельнув очима в той бік, де лежала на сільському цвинтарі мати, — напливло на нього знайоме зморщене обличчя. Але не відчув і до нього любові — то була не його матір. Зневажливо й презирливо подивився на село — не його це було село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і він закрижанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли дніпрову просторінь — звідти я прийшов, подумав він. Побачив широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око сягало, линув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій хаті, вже не стояв на батьківському порозі. Вже й село лишилося за спиною, поспішав умертвити це село в собі. Назустріч йому повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені чоботи, старший парубок села, голова парубочої громади, в яку і Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав і першого парубка — лице мав сухе, бліде і скривлене.
— Гей ти! — сказав перший парубок. — Чому не кланяєшся мені, чи ж не бачиш?
Стояв серед дороги, широко розставивши ноги у величезних чоботях, узявся в боки і поблажливо та зверхньо всміхався.
— Чого хочеш? — спитав без пошанівку Петро і засвітив й собі таку ж зневажливу всмішку.
— Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не забував вклонятися голові парубочої громади, — гордо сказав перший парубок.
Тоді Петро повернув голову набік і подивився на першого парубка зизом.
— Як ти на мене сказав? — спитав тонко, з тремом у голосі.
— Я сказав: знайдо і харпаку! — широко всміхнувся перший парубок.
Тоді сталося несподіване. Тонкий, як ніж, дикий і гострий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він кинувся на першого парубка з такою злобою, що той спершу аж рота розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й немилосердні удари, тож мимоволі захистився руками — хотів розмахнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його по голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись кров'ю, зваливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах велетенської постаті, і Петро відкинув дрюка, якого схопив був з межі, І спинився, незвично виблідлий і з тонкою, бридливою усмішкою на вустах.
— Закажи собі і своїй громаді знайдою мене називати і — процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст, переступив витягнуті через дорогу ноги першого парубка. Відтак пішов далі шляхом, ні разу й не озираючись, — після того, що сталося, вже таки напевне не було йому тут місця.
2
Викресав вогню і припалив хмиз. Спік рибину, що її вилапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та хліба. Відтак ліг на розігрітий за день пісок і побачив над собою широчезне, густо засипане зорями небо. Дивився на нього довго й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було прохолодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко розсвіталося над ним, чи від самотності, розпач завіявся йому в груди в припік. Захотілося Петрові завити в те холодне безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти молитву, і чим довше шепотів, тим спокійніше йому ставало. Сів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився на завмерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під цим небом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що це саме та дорога, яку йому судилося пройти.
"Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, — думав він, — і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії…"