Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся. Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каменем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здається, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума — тільки свідчення хворої душі…
Генерал-губернатор тим часом розширив грабіжницьку діяльність. Позичав гроші у поміщиків і в купців-євреїв. У лавках усі продукти й речі брав тільки в кредит, водночас давав зрозуміти, щоб кредитори й не намагалися вимагати своїх грошей назад, коли не хочуть неприємностей. На те лавочники, не вимагаючи боргів, однодушне відмовилися давати товари губернаторові безготівкове. Знайшлися сміливці, які відмовили його превосходительству і в кредитах. Це були брати Цішковські, що жили в чималому домі на Велико-Бердичівській. Губернатор на те тільки розреготався. Товари він почав оплачувати, а на братах вирішив помститися. Шостого травня в близнюків був день народження. З'їхалося безліч гостей, а в розпалі веселощів лакей Цішковських уручив іменинникам на таці листа.
— Панове, панове! — закричав розпачливо один із близнюків. — Тут якась провокація!
Стояв серед тлуму гостей, тримаючи у тремтливих руках принесеного листа, в той час, як другий брат схвильовано бив у долоні, вимагаючи тиші. Лист був од якогось польського емігранта, і зміст його, який Цішковський тут-таки оголосив, уразив гостей: ішлося про політичні конспірації, в яких начебто замішані були брати.
— Закликаємо всіх за свідків, — крикнув один із Цішковських, — що ми ніде і ні в чому не замішані.
Але в цей час у передпокої вже дзвонив дзвоник. У вітальню вскочив задиханий становий пристав.
— Тут одержали з-за кордону листа! — крикнув він. — Ану, віддайте!
Цішковські заговорили й замахали руками. Вони оточили станового і щось хотіли йому пояснити, а що балакали в два голоси, то становий з того нічого не розібрав. Тоді заговорили, оточивши поліцейського, гості. Вони також галасували й махали руками і теж хотіли щось оповісти. Тим часом у двері уже входили справник і жандармський офіцер. У залі зависла тиша. Всі кинулися по кутках, а дехто почав пробиратися до дверей, щоб вислизнути. Брати стояли бліді й перелякані.
— За розпорядженням генерал-губернатора ви заарештовані! — крикнув жандармський офіцер. — Прошу йти за мною!
Цішковських відвели в тюрму, а вночі до них несподівано з'явився фактор і запропонував заплатити за свою волю сто тисяч карбованців. Брати однодушне відмовилися: заплатити таку суму значило для них піти жебраками.
Вони ще сиділи в тюрмі, де їх допитували, морили голодом, потім годували оселедцями й не давали пити, коли в Житомирі з'явився Амбросій Іванович Третяк. В ув'язненні він почорнів і висох, очі його вже не палали, як вуглики, а були пригашені, а коли побачив свою також змарнілу половину і квітучих, аж прискали всі здоров'ям, чотирнадцятьох своїх синів, сльози покотилися йому з очей.
— Господи боже! — сказав він, обіймаючи Катерину Михайлівну, яка, уздрівши свого воскреслого чоловіка, ридала, ніби дитина. — За що така кара на мене, бідного! Хіба за те, що був я завжди чесний!
— Кара тобі за те, що виявився наївний, — сказав, заходячи в дім, Микола Платонович Біляшівський. — Кара за те, що дозволив ад'ютантові великого князя обвести себе довкола пальця, хоч я попереджав — скрізь вороги.
Але говорив все це Микола Платонович добродушно. Він сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце, і поставив між коліна палицю.
— Радійте, Амбросію Івановичу, радійте, — сказав, утираючи сльозу із ока, — радійте, що вам добре повелося, бо що буде далі, сам бог знає.
На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро перестрашених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти — кожне з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже починало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.
— Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.
Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор вимагає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво — хто зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернатора, смутний час.
Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, навіть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка; виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос мав тихий — може, це осінь на нього подіяла? Хто зна, може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і другий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке помислив, але вже тут, у цій кімнаті, де на нього дивилося шістнадцятеро пар очей, і раптом злякався, щоб не зміркували всі оці шістнадцятеро, що він їм ворог, що знову хоче забрати у них батька й запропастити його, а задовольнити власну жадобу помсти. Щось дивне відбулося тоді в душі в Миколи Платоновича — таке, чого не можу я до кінця збагнути, бо обличчя в нього раптом стало як у дочасно постарілого хлопчака, а руки на палиці затремтіли.
— Ні, ні, — сказав він, зводячись. — Не час тепер про справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івановичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене…
Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк кинувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося, хоч і дістав був каменюкою в плечі — кидав каменя той-таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іванович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те, щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмигнути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Платоновича.
— Цього я й сподівався, — сказав колишній старший радник. — То що робитимем?
— Прийшов порадитися й попитатися.
— Питатися легко, — задумливо сказав Біляшівський. — Та й порада тут може бути одна.
— Вбити його?