Старший радник зібрав свій маєток не набагато ліпшим шляхом, яким збирав його губернатор. Але старший радник був трохи й інакший: брав, що йому давали, і ніколи нічого не вимагав. Рука його, пишучи доноса на генерал-губернатора, була тверда. Він сидів, як оце я, у світлому колі, створеному свічкою, сидів, не встаючи, цілу ніч, переробляв, переписував. Ніколи так пильно й старанно не працював, бо ніколи не бував такий зганьблений. Здається, не тільки пропалі десять тисяч стукали йому в груди, а й згадка про дітей Амбросія Івановича Третяка — це додавало йому нової сили й завзяття. Часом уставав, ходив сюди-туди кімнатою, тягаючи за собою чорну й кудлату тінь, а десь там, у ночі, за вікном перетворивсь у сову чи сича губернаторський фактор, сидів на гілці дерева, моторошно поблимуючи на освітлене вікно, а коли те світло надто його дратувало, кидав у ніч іржавий, хрипкий і розпачливий погук. І той погук летів над заснулим містом, стьобав його, і не одні очі від того розплющувались і думали про нещастя, які їх чекають, молилися до темряви, зір ясних і неба, просили забрати з ночі лихого призвісника. Тоді пугач на гілці затихав, надиблював пір'я й дивувався з людської марновірності, адже прийшов він у це місто тільки для того, щоб дивитися на єдине вікно, що не хоче гаситися, це турбувало його і змучувало — не міг угадати його сокровенної таємниці. Микола Платонович також чув той розпачливий погук, він зупинявся й зупиняв свою тінь, прислуховувався і, як усі марновірні, починав сумніватися. Але це не могло довго тривати, бо знову озивалося в його грудях щось подібне до цього стогону — кидався до столу, бурмочучи філіппіки доносу:
— Донос — це найбільший винахід упосліджених. Це крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й боязкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос — це меч у руках, з яких забрано меча справжнього, донос — це втіха самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдяки доносам сильні світу цього керують державами й тримають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! — казав Микола Платонович. — Я не такий убогий, щоб не обійтися без служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без доносу…
Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвіркун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор фактора — сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив велике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівського, помолоділе від пристрасті й натхнення.
Але Микола Платонович насправді не відчував натхнення. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахівниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора. Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю книгу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Миколи Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підказую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж таки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ сотень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обійма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів? До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, досить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й несуть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую голоси, розмови — дивна історія оживає в мені, наче точиться перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє "зараз", бо "зараз" — це той момент, який мене полонив…
— Зачиняйте за собою двері, — сказав Біляшівський, коли Третяк переступив уранці його поріг. — Тепер треба і власних слуг стерегтися.
Третяк сів навпроти свого воєначальника — був єдиний його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.
— Чи не стежив за вами хто на вулиці? — спитав Біляшівський.
— Стежив, — просто відказав Амбросій Іванович. — Таке щось мале й плюгаве.
— За мною нюшать також, — задоволене сказав Микола Платонович. — Приятелі з губернського управління сповістили, що на Чуднівському, Бердичівському та Врангелівському мостах стоять пікети. Стоять вони й на Київській дорозі.
— Чи йшов би я через мости? — всміхнувся Третяк.
— Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Найліпше було б послати з доносом когось третього.
— Це повинен зробити я, — твердо сказав Третяк.
— Та й третього у нас нема, — мовив Біляшівський і почав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до замкової щілини.
— Зараз стіни мають вуха й очі, — сказав колишній старший радник.
Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді виросло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче прикраси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зирнув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що це не стілець, а людина, перелита в стілець, — розставила руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти.
— Щось мені таке чудне маячить, — сказав Амбросій Іванович.
— А ви не випивали вчора ввечері? — гостро спитав головнокомандуючий.
— Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу, — винувато озвався Третяк.
— Я на вас серця не маю, — мовив Біляшівський, — бо вчора також не втримався.
Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вікна й пильно роздивився.
— Захворійте, — наказав коротко. — Пришлю до вас лікаря… свого приятеля…
Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю рознеслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотирнадцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його ходила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворобу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третячиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася розпитатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі. Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу, коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він під'їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, зацікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось йому спробував сказати — того ні жінка, ні діти не змогли розчути, — вони тільки відчули, що ті слова були неабиякі, бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у карти і завжди з таким результатом, що не був ображений сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському він програв.