— Ви тікали від пожежі? — спитав коридорний, дивлячись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, широко розплющив очі й раптом зареготав.
— А чого б це я не мав тікати від пожежі? — роздратовано мовив я. — Допоможіть мені занести чемодана.
— Але ж, пане, — сказав коридорний. — Ми пожежі не боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто не подумав рятувати товар.
— Більша проблема, як утягти в кімнату цей божественний прилад, — сказав зарослий чоловік. — Я його вже й туди й сюди двигаю — ніяк не пролазить.
— Щось чіпляє, — добродушно сказав коридорний. — Не знаю, чи ваш ящик і пролізе.
— Ящик! — аж підскочив чоловік. — Це не ящик, до твого відома, а футляр!..
Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.
— Занесеш мій чемодан чи ні? — з крижаними нотками сказав коридорному.
Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж зубами зарипів.
— Вигадали, пане, тікати, — добродушно вуркотів коридорний.
— Помовч! — сказав я сердито, але він, здається, мав рацію: один я тікав од пожежі.
Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непроникний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного, який ніяк не міг стулити писка…
Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо розміркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б пожежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни. Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись, я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але пожежа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою душу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені, нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе криком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався — серце билося мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого нещодавно арештували за організацію слов'янофільського таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав, чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися, всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв першої моєї "Чорної книги". Ці історії згоріли разом із книгою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене непокоїв. Тільки під ранок заснув так міцно, що мене цілком покрила тьма. Прокинувшись, я раптом згадав, хто оце, власник величезного футляра, — був то знаменитий арфіст Зноско-Конче-Засипальський, який часто приїжджав у Київ на контракти й виступав там із сольними концертами та з оркестром. Про нього оповідали, що він мав нещасливу любов, яка почалася цілком благополучно, а потім розладналася через те, що наречена поставила вимогу: або вона, або арфа. Зноско-Конче-Засипальський після тривалого роздуму вибрав арфу, а його наречена вийшла заміж за офіцера, який, крім блискучого мундира, мав ще дві пристрасті: пив і бив жінку. Кажуть, що з приводу цього Зноско-Конче-Засипальський склав для арфи ліричний шедевр, який виконує тільки в день янгола своєї колишньої нареченої, коли в той день концертує. Його колишня наречена зважилася написати йому повного відчаю листа, в якому просила врятувати її, але Зноско-Конче-Засипальський, ретельно обдумавши ситуацію, зважив за розумніше не рятувати колишньої нареченої і то не через те, що вона мала вже двоє дітей, а знову-таки з любові до арфи.
Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із правдешніх чеснот…
Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки директор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кухні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фарбою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двадцять карбованців у рік. Опалення та столування мало забрати ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеженого коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одягатися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у товаристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг усамітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на писання.
Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї першої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї посприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутерброди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий казначей Лучицький, особистий приятель директора гімназії, сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують. Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомирськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втомлених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів голову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамитної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошлате, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так само припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево, яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе, — в химерний листопад я потрапив. "Що воно?" — спитав сам себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, здається, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щільніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій хотів найміцніше зачинитися.