Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна гарячка, а судова система його часів викликала в мене щирий сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я виснував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге, не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправлене в шкіру із застібками), я із сумом подумав, що ганебна схильність до спілкування із простолюддям була одним із фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (зауважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки (ім'я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Скажу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фоліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії нашого роду — через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія й випрошував.
Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих моїх дідів — решта з нашого роду такою лихою пристрастю не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в попелі часу — і слава їм за те! Я ж маю одмінну систему мислення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу похвалитися одним — здоровим глуздом і холодним розумом…
Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська карета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги. Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це донесуть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі своїм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який вже тому не смакуватиме, що дорогий.
Цей станційний смотритель був упертіший інших і знамірився вичавити з нас хабар — чинив-бо нам упродовж другого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роздягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщення, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того прибирання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Ковальський — у звичний спосіб присівши навпочіпки на ганку, а я — ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому смотритель на візника навіть не нагримав.
Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.
— У вас є вільний кінь, — сказав я, — чому не запрягаєте? На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає невідь од чого задоволення, розглядаючи мене так.
— По-перше, — сказав він, загинаючи пальця, — у воза належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здогадатися, мені ні до чого.
Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаблуки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.
Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися. Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителеві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки, які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно заспокоївся.
"Дай боже, — подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали, — ніколи нам більше в житті не здибуватися".
— Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? — услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супутник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою, в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.
— Поганяй! — гукнув я візниці, і мені здалося, що за спиною почув глузливий смішець.
Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з іншою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові жертви й забув про старі.
Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виникнути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати. Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що вони були.
— Чули, — обізвався раптом Ковальський, — кажуть, у лісах перед Коростишевом з'явилася бандитська зграя, поліція ніяк не може з нею розправитися.
Я здригнувся, ще нам бракувало зустрітися з бандитами.
— А ви звідки довідалися?
— Смотритель на станції сказав.
— Ну, вам, здається, нічого боятися розбійників. Він і справді їхав з голими руками і з майже порожніми кишенями. На моє зауваження розтяг у смутній усмішці рота і знову замовк, заколисаний одноманітним похитуванням. Часом колеса вскакували в баюрину, тоді нас підкидало, й ми підлітали аж до верху балагули.
На наступній станції ми не затрималися більше кількох годин, і це я вважав за чудо. Тут смотрителем був чоловік низькорослий і чимось схожий на мого супутника. Здається, вони помітили це також, бо відразу ж вступили в балачку, а я відійшов набік, щоб не заважати їм, — в моїй присутності вони ледве не шепталися. Я звиклий до такого ставлення: куди б не з'являвся, ніде не знаходив ані прихильників, ні друзів. Навіть цей рознещасний горбань устигав більше, ніж я, — секрет тут, очевидно, в якійсь особливій моїй будові. Кожна людина, помітив я, випромінює від себе певний струмінь, холодний чи теплий. Відтак людина на відстані починає відчувати до іншої симпатію й антипатію, потяг чи відразу, а часом ані те, ні інше. Тим самим люди і в'яжуться поміж себе, сходяться, одружуються, збирають компанії, і тільки дехто в цьому світі не проливає свого "я" на інших — це натури, по-моєму, особливо цільні. Хочу належати саме до таких цільних натур. Здебільшого до людей я відчуваю антипатію; — єдина особа, яку я любив, — це мати моя, тиха й боязлива істота, яка, незважаючи на покірливу приниженість мого батька, відчувала перед ним трепетний страх, і це при тому, що він її не сварив і не карав. Відчуття страху перед іншим, думав я, похитуючись, — це теж властивість організму. Не можна сказати, що я обожнював свою матір, але шанувати не переставав, окрім того, вона була єдина істота, яка не тільки любила мене над усе у світі, але й по-особливому жалувала. "Тяжко тобі доведеться у світі, Киріячку", — сказала вона якось, і це було б пророцтвом, коли б не мав я легкої вдачі і все своє невезіння зносив як неминуче й необхідне, на кшталт холоду чи спеки. Навпаки, відчував од того певне задоволення й інтерес, як ті, котрі відчувають задоволення, коли їх б'ють. У школі мене сікли рідко, був я слухняний і здібний, але вчителі не любили мене. Один із них, учитель словесності, висловився аж зовсім категорично: "Об твій зад, — сказав, — неохота навіть різку бруднити". І я тоді, пам'ятаю, чемно всміхнувся вчителю. Друзів у мене й справді не було ні в школі, ні в університеті, і це, здається, тому, що душевно не потребую я зближення з іншими — очевидно, народжений для того, щоб жити одинаком. Відтак ніколи не осуджую старих дів чи парубків, за винятком тих, котрі того самотництва не хотіли…