— Так було й раніше, пані, — сказала перестрашено мамка. — Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сердешне, вмерло…
— Через оті ліки? — з жахом перепитала Анеля.
— А хіба я знаю? — мовила годівниця. — Воно, правда, хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав поїти…
Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається. Щось замерзає, а в голові з'являється ясність і тверезість. Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця тиша, що панує навколо, — супроти неї. Супроти неї цілий світ, навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забрати найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.
— Від сьогодні дитина спатиме у мене, — заявила вона Мамці.
— А я? — спитала та.
— А ти лишатимешся тут. Коли треба — гукну.
— Добре, пані. Але мені страшно…
— А тобі чого страшно?
— Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?
— А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тільки, щоб про це жодна душа не знала.
— Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там уже я обійдуся.
— Йди до матері. Але щоб жодна душа…
— Та вже постараюся, пані…
Граф не з'являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що він у палаці: чула його залізні кроки. Обідав у кабінеті і так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на поштових до Києва.
До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину, а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном стояли сутінки — рання осінь ступала на землю. Дерева ще були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти. Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світилось у м'якім смерканні. Графиня наказала засвітити свічки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий морок.
— Кажуть, пан збираються у Херсон, — сказала годувальниця. — На три дні, чи що…
— Коли? — скинула головою графиня.
— Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна… Може, поїдуть і забудуть про ті ліки…
— Може, й забуде, — пошепки відказала графиня.
— А головний управитель поїхав у Петербург…
Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.
— Спатунечки вже хоче маленький. Гляньте, пані, як смішно в нього оченята западають… Покласти його в колиску?
— Поклади й залиш мене саму.
Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а графиня стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутінки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з'єднувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того виникала легка, але неперехідна тривога — оповивалося нею все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого мучителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір? Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холоднокровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дитини можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке думати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї дитини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли буде у світі сам як палець?
Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пізнала. Граф громадив своє майно всіма законними й незаконними способами. Велося проти нього не одне слідство, але він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуплені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Обплів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагненну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самотньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, могутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не тільки себе, думала перш за все про сина…
Зайшла покоївка, щоб допомогти їй розібратися до сну, і графиня відчула, що непомірне втомилася. Від оцих думок, від сколоченого дня. Не можна їй потрапляти в ту мережу, треба чоловіка випередити. Він невисокої про неї думки, і саме це їй допоможе. Годі тікати від нього тоді, коли він у палаці, її миттю наздоженуть, як наздогнали нещасну її попередницю. Треба, щоб були запасні коні в Брацлаві. Поїде ніби покататися перед вечерею, взявши й дитину, — це вже тоді, коли майне він у Херсон. Головне — дістатися до Києва, де буде в повній безпеці, генерал-губернатор зуміє її захистити.
Анеля лежала з міцно заплющеними очима: детально все обмірковувала. Холодно й розважно, бо не могла й не хотіла програти в цьому змаганні. Не така вона квола й беззахисна; перемагає, зрештою, той, хто захопить ініціативу і здолає її не втратити. Закусувала губу і хрускотіла пальцями рук. Була наструнчена і знервована, через це не спала, а вряди-годи провалювалась у чорні ями. Вихоплювалася з них і злякано прислухалася. Було навколо моторошно тихо.
Її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала й підійшла до колиски. Сіла поруч у крісло й загорнула ноги в плед. Чекала на позір спокійно, але й украй насторожено. Знала, що він має прийти…
Глухі залізні кроки почулись углибині, але йшов граф не так, як звичайно. Намагався ступати тихіше, але гупотіння його кроків все одно розлунювалося по цілому домі. Графиня аж закоцюбла.
Тихо прочинилися двері, граф був у нічній сорочці, а на голові в нього стримів ковпак. Знав, що дитина в її кімнаті, — йшов просто сюди. В одній руці тримав пляшку, а в другій ложку. Здригнувся, побачивши проти себе насторожені й запалені очі, але не розгубився.
— Що це збираєтеся чинити? — холодно спитала вона.
— Хочу дати дитині ліки, — відповів, підступаючи до колиски.