Такі чеченські розправи призвели до того, що через тиждень блатарі стали обминати базу постачання десятою дорогою, аби не втрапити під чеченські дрини.
Не знаю, чи були вони письменні на своїй батьківщині, але по-російському не вміли ні читати, ні писати й говорили дуже погано. Взагалі були досить дикі. Блатних вони ненавиділи смертельно з часів довгого етапу з Кавказу за те, що ті, користуючись своєю кількісною перевагою в етапному вагоні, "розкурочили" братів, по-однімавши в них їхній національний одяг. Не інакше як цим можна пояснити той азарт, з яким чеченці розправлялись із співаними на базі блатними. Тут, як каже приказка, "чернеча злоба до гроба".
Якось під час інвентаризації старий чеченець Алі, виспавшись після нічної варти, зайшов до комори, де я й старший бухгалтер переписували канцприладдя та всякі кабінетні речі. Алі побачив великий портрет Карла Маркса. На наше запитання, хто це такий, він, не задумуючись, відповів: "Це цар..."
Цікаво відзначити, що після переселення чеченців на територію бази "жіноче питання" не виникло, хоч на базі працювала завідувачкою взуттєво-швальної майстерні молода, гарна собою жінка Лизавета Петрівна, котра не мала власної провини, а була ув'язнена за свого чоловіка, як член родини високого партійного діяча, розстріляного за якийсь політичний злочин.
Чеченці й помислити не могли повестися з нею, як з Берьозкіною: по-перше, вона видавалась їм усе ж таки якимось начальством, а по-друге, в цю вродливу молоду жінку шалено закохався, з усім палом свого східного темпераменту, наймолодший брат Мустафа. Він частенько заглядав у маленьку кімнатку взуттєво-швальної майстерні, де Лизавета Петрівна завжди щось писала. Урочисто висипав на стіл перед Лизаветою Петрівною пригорщу горіхів або родзинок, або цукерок, чи ще якихось ласощів, що їх одержував у посилках або купував в інших "посил очників "... Лизавета Петрівна, мило усміхнувшись, дякувала, але вимагала, щоб Мустафа забрав назад свій подарунок і більше цього не робив, та Мустафа, пожираючи закоханими очима свою неприступну богиню, клав праву руку на серце й незмінно казав: "Не скучай!" Низько вклонявся й миттю зникав, щоб через кілька днів повторити таку ж саму сцену...
"Жіноча проблема" виникла на базі постачання трохи пізніше, коли в прохідній будці посадили в ролі вахтера молоду вродливу блондинку. Тут східний темперамент чеченців розбурхався на повну силу. Якось мені випало чергувати ніч на базі постачання. Як то належить черговому, я пішов перевіряти, чи висять на коморах замки й чи є на них пломби, хоч тепер у цьому й не було потреби, бо відколи чеченці оселилися на базі, припинились нічні наскоки злодіїв, але правило є правило і порядку треба додержуватись.
Уже смерклось, коли я пройшов через прохідну, і тут мене вразила незвичайна сцена: три брати чеченці, притуливши дашком до очей долоні, вдивлялись у віконце прохідної будки, де сиділа білява красуня.
— Алі, Ахмет, Мустафа! Ви чому не стоїте на своїх місцях, а робите тут чортзна-що? — накинувся я на них. Алі й Мустафа ніяково одійшли вбік, а середульший, Ахмет, котрий зі мною найбільше спілкувався, підійшов до мене ближче й запально промовив:
— Слухай, Антоненку: ти сидиш, руський баба сидить — білий баба, гарний баба, на голова білий шерсть... Був тюрма — нема тюрма, був строк — нема строк, був стаття — нема стаття! (Очевидно, це мало означати, що дивлячись на таку красуню, забуваєш усе на світі...).
— Так-то воно так, але все ж треба йти на свої місця, — відповів я. Чеченці послухались і одразу пішли з дринами у свої засідки.
А втім, "жіноча проблема" незабаром зникла сама собою: білява красуня виявилась ні до чого в ролі вахтера на прохідній: її обдурювали всі, кому не ліньки, через що начальство мусило її зняти й поставити на її місце чоловіка. Тільки Мустафа, як і перше, заходив вряди-годи до кімнатки Лизавети Петрівни й, висипавши перед нею на столі свій черговий подарунок, промовляв майже наказовим тоном своє постійне: "Не скучай!"
Найбільше зі мною контактував Ахмет. Часто, коли я повертався з роботи, він підходив до мене й незмінно питав:
— Як там війна?
— Воюють... — відповідав я.
— І хто кого?
— То вони нас, то ми їх...
Така невиразна відповідь цілком задовольняла Ахме-та, і через якийсь час він знову підходив до мене з таким самим запитанням, і знову моя абстрактна відповідь цілком задовольняла його.
Одного разу, саме на свято Першого травня, він прибіг до мене в таборовий барак з бази постачання захеканий і схвильований.
Таборове начальство завжди побоюється, що саме Першого травня, коли в'язні перебувають не на роботі, а лишаються купно в бараках, там може статися заколот чи ще якесь неподобство, і через те раз у раз навідуються в таборові пункти, базу постачання й навіть у лікарню. Цього разу воно приїхало в новій уніформі з погонами (саме тоді в уніформі Червоної Армії запроваджено погони, про що чеченці, звісно, сном-духом не відали).
— Слухай, Антоненку: сам бачив. Сам! Приїхав на базу, а в нього (Ахмет показав рукою на плечі, де бувають погони) золото сюди, золото туди. Сам бачив! Що це таке?
— У Червоній Армії запроваджено погони, чи, як ти кажеш, "золото сюди, золото туди", — пояснив я.
— Золото сюди, золото туди — закон? — перепитав Ахмет, не ймучи віри почутому.
— Так, це тепер закон, — спокійно відповів я.
— Скажи, Антоненку, а — князь, мулла, барашки — закон?
Ахмет вирішив, що коли повернулися в уніформі погони, як то було колись за старих часів, значить, має повернутись і старий лад.
— Ні, Ахмете: князь, мулла, барашки — не закон.
— Не закон? — перепитав здивовано Ахмет.
— Не закон, — ствердив я.
В Ахметовій голові, мабуть, утворилася страшна плутанина, де годі дібрати, що воно й до чого. Він похнюпився й, глибоко замислений, журно пішов від мене...
1983 р.