— Вже ж! — відповів Володар — довго були ми під опікою небажаних опікунів — тепер нове життя...
Коні йшли бистро. Де княжичі в городі, чи в селі приставали на спочинок, там дружинники нові зголошувалися. Була це найбільша заслуга Мирона Вишатича. Він так умів промовити, так умів заохотити людей охочих до зброї, що ці гурмами зголошувалися в ряди княжого війська. І росла дружина княжичів Ростиславичів, більшала. Аж зайшли під Збараж.
— Тут уже ваша "вотчина"* починається, князі! — каже один із дружинників.
І впали обидва молоді князі навколішки, гарячо молилися Господу Богу, а потім тричі землю цілували:
— Вітай нас, батьківщино наша, вітай! Для добра твого все наше життя посвятимо!
А військо загреміло:
— Слава князям Ростиславичам — Володареві й Василькові!
А Мирон Вишатич докинув:
— І Рюрикові!
Збараж добровільно й радо городські ворота відчинив, городська старшина князів хлібом-сіллю привітала:
— Ви наші, ми ваші, княжіть нам на добро й на славу! — сказала.
Багато збаразької молоді в княжі дружинники зголосилося.
Із Збаража подалися Володар і Василько з дружиною в Теребовлю. І тут повітали їх хлібом і сіллю.
До Теребовлі прибув і Рюрик до них із чималою дружиною.
— Не повелося в Тьмуторокані — сказав.
— Навіщо тобі Тьмуторокань, тут наш уділ, батьківщина наша!
Город за городом відчиняв Ростиславичам ворота аж по Перемишль, Ярослав і Червень.
Та Ярополк став військо готовити на Ростиславичів.
— Не дам їм Червенських городів і Подністровя! — сказав, — раз були в моїх руках — остануться при моєму роді.
І пішов походом...
Та що ж, не відчинили йому воріт Червенські городи, а Ростиславичі хороброю дружиною шлях заступили.
Завзята була січа. Не встояла Ярополкова дружина, розбіглася, а Ростиславичі в погоню за Ярополком на Володимир ідуть.
І взяли Володимир.
Ярополк у тривозі в Київ до великого князя Всеволода подався благати:
— Рятуй мене! Ростиславичі Володимир захопили, мене з мого уділу прогнали! — благає він, та не каже, що він почав війну, що він перший на уділ Ростиславичів рушив.
А великий князь Всеволод каже:
— Мій син поможе тобі Володимир відібрати в Ростиславичів.
І рушив Володимир Мономах на Володимир, столицю Волинського князівства. Та поки почав битися, взиває Ростиславичів, щоб добровільно уступили.
— Не ми почали війну, а Ярополк — нехай він дасть слово, що не наступатиме на нас.
І сказав князь Володимир Мономах до Ярополка:
— Погодься з Ростиславичами, лиши їх землі в спокою, а ні, то я сам із ними на тебе піду.
І зобовязався Ярополк не наставати більше на Ростиславичів, хоч як жаль було відступати стільки землі.
Поїхали всі в Київ до великого князя Всеволода, щоб розсудив їх.
І каже князь Всеволод:
— Не годиться тобі, Ярополку, в Ростиславичів уділ відбирати. Ти вдоволися Волинню, а ви, Ростиславичі, княжіть у своєму уділі! Живіть по-сусідськи з Ярополком і бороніть своєї батьківщини, цеї окрайної нашої землі перед ворогами.
І поділилися брати спадщиною.
Каже Володар:
— Ти, брате Рюрику, найстарший, ти поділи нас!
І каже Рюрик:
— Я беру собі "горню перемиську сторону", ти, Володарю, візьмеш Побужжя й верхнє Подністровя, а ти, Васильку, візьмеш Поділля. Чи згода, брати?
— Згода, згода! — сказали Володар і Василько.
А Рюрик каже:
— Будемо кожен окремо княжити, але проти всяких ворогів разом виступати.
І осів Рюрик в Перемишлі, Володар у Звенигороді, а Василько в Теребовлі. Думали брати, що бодай якийсь час у мирі заживуть, та не довелося. Не додержав Ярополк даного слова, жіль стало йому гарної багатої Подністрянщини, городів Червенських, і 1087 року рушив знову з великим військом на Ростиславичів. Насамперед пішов на Володаря, на Звенигород.
Та не судилооя йому й бачити Звенигорода. Погиб у дорозі.
Не мали довго спокою Ростиславичі. Хоч не стало вже Ярополка, так знову польський князь і угорський король спокою не давали.
Треба було на всі боки відбиватися. Та всі три брати завсіди разом, згідно на ворога йшли, один одному без вагання йшов на підмогу, то й скоро пощербилися ворожі мечі об тверді щити Ростиславичів.
Даремні були затії ворогів.
Аж невесела наспіла вістка в Звенигород і в Теребовлю із Перемишля в 1092 р.
Князь Рюрик помер. Не оставив по собі наслідника, помер бездітно.
Приїхали обидва брати, Володар і Василько, на похорони. Заплакали над тілом покійного брата. Величаві справили похорони, похоронили в перемиському соборі в марморній домовині.
І каже князь Василько братові Володареві:
— Ти, брате, старший, тобі в Перемишлі княжити, а я в Теребовлі остануся.
— Добре, — каже Володар — за те я тобі зі свого звенигородського уділу частину відступлю.
І поділилися брати по-братньому, щоб нікому з них кривди не було.
Та тільки провідали угорський король і польський князь про Рюрикову смерть, уже на Перемишль полки готовлять.
— Добра нагода — думають — захопити собі Перемишль і всі Червенські городи, а то й усю Подністрянщину.
Не вдалося. Поспішив братові Володареві на підмогу Василько, і тікати мусів угорський король, і тікати мусів польський князь.
А брати в перемиському княжому теремі нараду мають:
— Треба нам раз назавжди знищити ворогів наших! — каже Василько.
— Ба, знищити, та як, де тільки сили взяти? — каже Володар.
— У мене така думка — відповідає Василько. — Ти, брате, дай мені свою дружину, попрохаю я дружини й у Давида волинського, і зі своєю та з вашими дружинами, (а ще берендіїв найму й печенігів та торків) пімщуся за нашу землю на ворогах. Знищу ворогів у їх таки землях і раз назавжди забезпечу наші землі й народ наш перед їх нападами і перед руїною. Могутня й славна стане наша земля, як за прапрадіда нашого, князя Володимира Великого, і за нашого прадіда, Ярослава Мудрого.
І відповів Володар:
— Моя дружина, військо моє завжди готове на твій заклик.
— Дякую тобі брате! — каже Василько.