— Нема,— каже,— й покути такої, щоб такі гріхи простилися. Іди,— каже,— походи три дні, а я поміркую, яку покуту на тебе накласти, щоб гріхи простилися.
Прийшов за три дні розбійник.
— Ну що, святий, вигадав?
— Вигадав,— каже старий. Вивів його з лісу в поле, на високу гору, увіткнув там його страшну дубову палицю у землю і наказав розбійникові носити ротом воду з глибокого яру і поливати цю страшенну палицю.— І тоді,— каже,— простяться тобі гріхи твої, коли з твоєї смертоносної зброї виросте дерево і плоди принесе.— Сказав це старий та й пішов. Минуло кілька років. Старий і думати забув про розбійника. Якось він вийшов з лісу у поле, замислено підійшов до гори і раптом почув чудові пахощі. Він зійшов на гору і побачив прекрасне грушеве дерево, вкрите стиглими плодами, а під деревом спочиває старик з довгою до землі бородою... Пустинник пізнав колишнього розбійника...
Тарас з мить помовчав.
— От і моя верба виросла і зміцніла, а я все ще караюся в неволі,— сумно додав він.— Та то ж був розбійник... А я тільки писав вірші...
Зажурено дивилися на нього і Андрій Обеременко і Сатангул, а Наталочка, хоч і не все зрозуміла, почала водити маленькою ручкою по голові і бороді "дяді Гори-ча", щоб не журився.
— Та от з палиці, яку, може, на "зелену алею" готували, виросло таке прекрасне дерево тут у пісках, у пустині, що, мабуть, бог забув засіяти зіллям,— усміхнувся раптом Тарас,— то, може, ми, люди, самі це зробимо.
— Що ви вже вигадали, Тарасе Григоровичу? — запитав Андрій Обеременко, і Сатангул присунув ближче своє живе смагляве привітне лице.
— Коли виросло одно дерево, виросте ще і ще. Ми посадимо тут і груші, і верби, і персики, і абрикоси, і виноград, і вони тут мусять вирости. А людям, а дітям яка радість буде! Колись оживуть усі пустині, ріками, озерами вмиються, садами зацвітуть. Наталочко, ясочко моя, ти хочеш, щоб тут сад був, а ви, малі, хочете? — звернувся він до дітей.
— Якші, ата Тарас, якші! 31— залопотали вони.
— Ну, тоді ходімо, Наталочко, порадимось та поговоримо з твоїм батьком.— І він пішов, натхнений великою своєю доброю думкою, і рядки майбутніх віршів вириг нали в голові:
І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть. Веселим птаством оживуть.
Понад сто років минуло з того часу. Тоді не було ще на світі старого діда Сатангула, а батько його ата Сатангул жив у кибитці. Діти бігали босі й напівголі по пісках за козами та баранами, а не ходили, як тепер, до школи. Тоді й школи не було, і не було навіть цього зеленого саду, який з гордістю показують усім приїжджим піонери-школярі. Тоді тут на багато кілометрів навколо навіть жодного тонесенького деревця не було.
31 Добре, батьку Тарасе, добре!
255
Насадив той сад батир Тарас. Він жив тут, у цих пісках, у цій колишній пустині. І його бачив батько старого Сатан-гула і приятелював з ним, приятелювали з ним казахи, які пасли свої отари на цих безмежних пісках, на яких лише верблюжі колючки, та полин, та ковил росли, й любили його маленькі казашата. І ата Сатангул казав своїм дітям — яка добра і прекрасна душа була у солдата Тараса, тільки не знав він, і ніхто не знав, яка то велика людина була, отой засланий солдат Тарас.
А тепер всі знають, скрізь знають, в усьому Радянському Союзі. І в Казахстані, в невеличкому місті Форт Шевченко, колишньому Новопетровському, є школа імені Шевченка, і діти можуть повести вас у великий зелений сад, про який піклується тепер старий дід Сатангул, відомий на весь Казахстан садовод-мічурінець, і вони з гордістю скажуть:
— Цей сад насадив Тарас Шевченко. Він жив тут. А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у мертвій пустині.
1953
ТАРАСОВА ВЕРБИНКА ,
Вербі понад сто років. Навколо неї виріс великий сад, і казахські піонери, хлопчики і дівчатка, з гордістю показують її і розповідають:
— Це перше дерево в цьому саду. Його посадив тут великий поет Тарас Григорович Шевченко. Коли везли Тараса Шевченка в заслання, по дорозі у місті, на березі Каспійського моря, і підібрав він гілочку верби. З нею за пазухою переплив він човном море і увіткнув на городі форту. Голим і порожнім було подвір'я, і навколо самі піски. І виросла з тої гілочки, бачите, яка велика, крислата верба. Бачите, скільки пагінців дає вона. Це Шевченків сад, Шевченкова верба, і ми вчимося в школі імені Шевченка.
Багато людей приїздять подивитись на ті місця, де конав у засланні наш Кобзар, подивитись на ту вербу, що й досі росте. її оберігають і старі і малі. І от кілька років тому на шевченківські свята приїхали туди поети й письменники з України, взяли кілька пагінців тієї дорогої для нас Тарасової верби і привезли з Казахстану, з берега Каспійського моря, на Україну. А один пагонець — крихітна вербинка зробила ще довшу подорож. Я розповім вам про неї.
Нас була невеличка група туристів з України. Вранці ми були ще в Москві, а увечері вже підлітали до великого міста в Канаді — Монреаля. Ми всі почували себе добре, але хвилювались за маленьку зелену мандрівничку, яку весь час тримала на руках наймолодша серед нас — Неля.
— Ну, як вербинка? Не зів'яла?
— Все гаразд! Я її полила, вона свіжа і, мені здається, ще трошки підросла.
Так, у горщичку з землею ми везли з собою маленький пагонець від славної Тарасової верби. Разом з нами вербинка пролетіла над Дніпром, Бельгією, Францією, над Атлантичним океаном. І от уже Неля обережно сходить з нею по трапу з літака. Ми на монреальському аеровокзалі. Тут, як скрізь за кордоном,— перевірка паспортів і речей. Ми спокійні. Ми — радянські туристи, не веземо нічого недозволеного в чужу країну, і навіть наша маленька вербичка має свій власний паспорт. Його видав на неї Ботанічний сад. Але що це? Саме її, зелену крихітну рослинку, не пропускають у Канаду! Ми схвильовано з'юрбились коло розгубленої Нелі, схвильовано просимо перекладача пояснити — ми веземо вербинку в подарунок нашим землякам — українцям у Канаді. Але службовці невмолимі. Рослини, насіння квітів забороняють перевозити через кордон, щоб не перенести якоїсь рослинної хвороби.