Тягнеться довгий літній день. Тихо на хуторі. Богдан з сином Тимошем та козаками виїхали з хутора. Треба ж довести свої законні права.
Смутні сидять жінки у хаті за своєю роботою, підбіг до них менший Богданів синок Остап. І хоч завжди балують всі хлопчика, не до забавок зараз. Він покрутився коло них та й подався в садок, до діда-пасічника, старого козака, що доживає свій вік у Богдана. От з ким він приятелює най-дучже, от кого не набридає слухати. Дід розповідає і про морські походи, коли запорожці "мушкетним димом оку-рювали стіни Царгорода", і про безстрашних Сулиму, Скидана та Павлюка.
— Добридень, дідусю! — вітається хлопчик.— Татко поїхали, усі зажурені, я й прибіг до вас!
— Добридень, синку, добридень! — радо вітає дід.— Сідай, голубе, я тебе яблучком почастую з медом.
— Не треба, діду,— каже хлопчик,— я так посиджу у вас, та хоч з вами поговорю, бо кого дома не питаю, а вони ані пари з вуст, хіба я малий, чи що?
— А правда, хіба ти малий, чи що? — згоджується серйозно дід, і тільки в куточках вицвілих очей хитра усмішка.— Козарлюга хоч куди! От ще трошки підростеш — і гайда на Запорожжя!
— Я спочатку Чаплинському покажу, як на наш хутір зазіхати! Діду, він же не може хутора відняти? Не має ж права такого!
— Права-то він не має,— вже цілком серйозно каже дід>— та хіба панам права потрібні? От казав я тобі колись про князя Вишневецького Ярему, що й народові і вірі зрадив, у католики перейшов. Набрав наброду всякого, мабуть, тисяч п'ять. Там і поляки, там і німці, і волохи 13. Усякі волоцюги, що скрізь наймаються, щоб пограбувати, та й напав на Межирічки, у Київському воєводстві, та й захопив усе: і худобу, і майно. А з селян як знущалися — одного до кінського хвоста прив'язали і волочили по полю, другому руки обрубали, третього соломою обгорнули та й підпалили. А лащовики — Самуїла Лаща люди...
— Казали баби,— прошепотів з острахом хлопчик,— що то розбійник.
— А звісно — ні бога, ні людей не боїться, в його загоні чесної людини не шукай. Самі тобі лиходії, з грабунку і розбоїв живуть.
— А король хіба не може покарати таких? — спитав хлопчик.
— Король!..— похитав головою старий запорожець.—
13 Волохи — народність, яка увійшла до складу сучасної румунської нації.
Що король проти шляхти, проти сейму! Один пан закричить: "Нема згоди!" — от ні до чого й не домовляться. Був я у самій Варшаві, був не раз, і з батьком твоїм їздив, коли його козаки до короля посилали домовлятися про права наші козацькі.
— А у Парижі ви були, діду? — спитав хлопчик.
— Ні, у Парижі не був. Що не був, то не був. У Туреччині був, у Волощині був, у Варшаві був, а у Парижі ні.
— А тато мій були! — сказав задоволено хлопчик.— Його і французький король знає.
— Знає, синку,— усміхається старий,— твого тата скрізь знають.
Він пам'ятає. Важливу справу доручав Богданові король Владислав. Франція звернулась до короля польського з проханням дозволити навербувати козаків на війну проти іспанців. Адже слава козацька лунала по всій Європі. Владислав посилав у Париж для переговорів Богдана Хмельницького, який і французьку мову знає. Як випадає вільний час та хороший настрій, Богдан розповідає своєму найменшому і про Францію, і про Париж, і про мушкетерів, але найдужче любить хлопчик і дідові, і таткові розповіді про Запорозьку Січ, про запорожців.
— От розкажіть, діду, як ви з татом у морський похід виступали і невільників визволяли.
— Та ти вже, мабуть, і сам напам'ять знаєш:
— Однаково розкажіть. Я теж, як виросту, запорожцем буду, рідну землю боронитиму, а панам ніколи не потуратиму.— Хлопчик затишно вмостився у затінку під куренем, але слухати не довелось. Несамовитий крик долинув з хати, з подвір'я.
— Діду, що се? — схопив хлопчик суху тремтячу дідову РУку.
— Невже Чаплинський! — прошепотів дід.— І Богдана нема...
— Ходімо, швидше ходімо, діду!
— Не біжи туди, дитино, давай я тебе заховаю в соломі у курені.
• — Сховаєте? Коли на татків хутір налетіли і нікого нема з козаків, так ще й я заховаюсь! — закричав хлопчик. Вирвався з дідових рук і побіг.
Так, це несподівано на хутір налетів загін розбишак Чап-линського. Вони палять млин, грабують майно, і сам Чаплинський верещить, що віднині він тут хазяїн. Перелякані люди заніміли, не знають, що робити,— адже в господі зараз лишилися майже самі жінки, та діти, та дід-пасічник.
Хто заперечить нахабному грабіжникові? І раптом дитячий тоненький голосок порушує пригнічену мовчанку, що опанувала всіма.
— Ти не хазяїн тут! Це хутір тата мого Богдана Хмельницького, а ти посіпака Конєцпольського. Ти грабіжник, лайдак!
Це кричить молодший син Богдана, десятилітнє хлоп'я. Чаплинський звіріє:
— Нагаїв! Заткнуть йому пельку! — горлає він, і його жовніри виконують наказ.
Кидаються старий дід, сестри, щоб оборонити хлопчика, але дужі руки панських посіпак відкидають їх.
І через кілька хвилин хлопчик мертвим лежав посеред двору. Чаплинський з своєю розбійницькою зграєю їде з хутора і увозить Богданову наречену. На хуторі лишає він своїх управителів.
..."Золотий покій" панував на Україні.
* * *
Ні хати, ні жінки, ні улюбленого сина... І спробуй знайти суд і розправу над свавільним шляхтичем, що міг збезчестити, пограбувати та ще й глузувати із скривдженого.
Скрізь утиски, пригнічення, глум з боку шляхти. Козаки обурювались, що тепер козацьку старшину не вони вибирають, а призначає коронний польський гетьман, і, звичайна річ, своїх улюбленців.
Народ стогнав під ярмом шляхти, до того ж розбещені польські жовніри всіляко знущалися з людей, грабували, не давали дихати. Такі ж образи, як зазнав сам Богдан, він бачить на кожному кроці. Скрізь височать шибениці, палі з настромленими на них головами. Це шляхта розправляється з непокірним селянством.
Богдан розмовляє з усіма: селянами, козаками, міщанами — і полум'яним словом кидає надію на помсту за скривджені права людини. Слухають уважно його і завзята молодь, і обірваний хлібороб, слухають і старі кобзарі, осліплені в страшній неволі, в лютих січах. Вони підуть по всій Україні, і де пройдуть та поспівають свої думи, вже буде там ковалям роботи — кувати та ховати до слушного часу зброю.