Він сидів мовчки і думав, уперто думав, як зробити краще. За деякий час сказав, що йому треба вийти з Льоху. Толя зайшов до своєї хати і витяг з-під ліжка брезентову торбину, в якій мама носила пакунки. їй вона уже була непотрібна: не буде ж вона тепер служити кур'єром — цього Толя їй не дозволить, хоч вона й мати йому.
Прапор ледь убгався в невелику торбину, довелося просто утрамбувати. Але то нічого: коли прийдуть наші, його можна буде випрасувати. Та хоча в криниці і мало води, все ж вона може промочити торбинку. Смола! Можна залити торбинку смолою — потягти її в Онисима Петровича. Коло дровітні в нього стоїть цеберка з смолою, якою він засмолює свої діжки.
Толя зробив все швидко, не марнуючи жодної хвилинки. А що, як хто зайде і побачить його за цією справою?.. Він відніс цеберку на місце, знову кинув пакунок у листя і^ повернувся у льох. Сусіди потроху порозходились, вийшла й мати з льоху.
Вночі було найстрашніше. Але ж пакунок треба було сховати цієї ж ночі, обов'язково цієї ж ночі, бо невідомо, що буде далі, і якими очима погляне Толя на того кругловидого хлопця, на чорнявого Петра, коли вони повернуться по прапор! Він не уявляв, що саме вони вже не повернуться...
Толя вийшов тихенько, босий, щоб ніхто не почув, хоча було вже холодно. Цікаво, чи спустив Онисим Петрович з ланцюга свого Букета, як він робив щовечора? На всякий випадок Толя тримав у руці окрайчик хліба, який ніхто не захотів тоді їсти в льоху. Проходячи поза садком Онисима Петровича, Толя тихенько шепотів:.
— Букет!.. Букетику, милий! — ніби від нього залежала вся справа і все життя. Але власний шепіт заспокоював і його самого.
"А що, як тут лежить той забитий червоноармієць? " — раптом згадав він. Та однаково треба було йти.
Він обережно спустив на мотузку торбинку і вишморг-нув мотузок назад. Додому Толя повертався сміливіше: тепер уже коли й спіймають його — однаково не дізнаються, чого він тут ходив.
Але що це за голоси, що це за шарудіння в будиночку Онисима Петровича? Адже всі знають, що він, як кріт, любить заритися в своє кубло, нікого до себе не пускає далі сіней і ніяких родичів не має.
Толя причаївся.
— Хто там такий? — почув він тихий, але сердитий голос Онисима Петровича. Хлопчик прожогом кинувся до своєї хати.
Гав! Гав! Гав — стрибнув з будки Букет. Але замість того, щоб, як завжди, закричати: "Лови! Держи!", Онисим Петрович почав ласкаво умовляти Букета:
— Букетику, тихше, чужих нема, тихше, Букет!..
* * *
Удень Толя заглянув у криницю. З води в кутку стирчало тільки вухо торбинки, але що то була торбинка, міг догадатись тільки Толя, а хтось інший, побачивши, подумав би, що то камінь, та й годі.
— Чого ти там вештаєшся? — раптом гримнув на нього Онисим Петрович, виходячи на ґанок.— Нема чого тобі тинятися по чужих дворах.
— Я, дядю, нічого, я ж до вашої груші і не підходив,— пробурмотів, почервонівши, Толя. Може ж народитися така вредна людина, як отой Онисим Петрович!
Навіть мама сказала бабі Кульбачисі:
— Всіх тепер горе єднає, тільки Петрович ніби і не свій став, а зовсім чужий — ні тобі спитати, ні до хати зайти. Стара ж уже людина, вмирати скоро, а він он який лихий до всіх у такі дні.
— Горбатого і могила не виправить,— похитала головою Кульбачиха.
Але все-таки не сподівались вони від бондаря такого ганебного вчинку, як оце стався сьогодні вранці.
І мати, і Толя, і баба Кульбачиха бачили, як у двері до Онисима Петровича постукали есесівці.
— Добре, що не до нас,— прошепотіла мати.
— Хай мине лиха година,— перехрестилася Кульбачиха.
Петрович вийшов на ґанок, спустив окуляри на кінчик носа і, поглянувши на них, заговорив по-німецькому.
— Він же в імперіалістичну в полоні був,— прошепотіла Кульбачиха.— Навчився...
І раптом Петрович зійшов з ґанку і повів есесівців... просто до їхньої хати.
Він ішов мовчки, поважно.
— От до вас на постій, Тимофіївно,— сказав він.
— Соромно вам, Онисиме Петровичу,— тихо сказала мати,— я бідна вдова, мене нікому захистити.
— Нічого, нічого, Тимофіївно,— сказав Петрович тоном, що не припускав заперечень.— Нічого вам не станеться.
І додав:
— Тільки малого свого спиніть, хай панів німців не дратує і язиком зайвого не ляпа.
* * *
Яке страшне життя почалося. Чи думали вони, хлопці, колись, сидячи навколо піонерського багаття, або проходячи в лавах на Першотравневих і Жовтневих святах, або на уроках у школі, що доведеться пережити таке приниження, таке жахливе лихо.
Фашисти ходили по Києву, фашисти ходили по їхній улюбленій Володимирській гірці, по їхній вулиці, троє ненависних фашистів жили в їхній кімнаті, а вони з матір'ю спали на кухні. І мати мусила носити їм воду, варити для них і мовчки терпіла всі образи. Толя намагався не сидіти дома, щоб не бачити їхніх самозадоволених пик. Але куди було подітися? Скрізь були вони, ці сірі ненависні постаті в круглих касках. Поки що вони обминули на їхній вулиці тільки будинок Онисима Петровича, але ж Онисим Петрович нікого не пускав до себе.
— Бреше старий,— шепотіла Кульбачиха,— що до нього сестра з Білої Церкви приїхала і на тиф захворіла: у нього ж ніколи сестри ніякої і не було.
А! Вона нічого не розуміла, ця Кульбачиха! Толя одразу збагнув, що Онисим Петрович — просто зрадник, недарма ж він белькоче по-німецькому.
Але одного разу, коли вже випав сніг і Толя вирішив поглянути, чи все гаразд в його таємничій схованці, він побачив у маленьке віконечко у хаті бондаря чиюсь постать. І зовсім це була не сестра, бо зовсім не жінка, а чоловік.
Толя вирішив простежити, в чім тут справа, і того ж вечора побачив, що з Онисимом Петровичем на ґанок вийшла... жінка, висока, запнена у велику хустку, у кожусі та чоботях. Вони мовчки поцілувались. Може й справді то була сестра? Але раптом сестра сказала зовсім чоловічим голосом:
— Дякую за все! Ще побачимось! — Онисим Петрович затулив їй (чи йому?) рота і замахав руками. Жінка пішла собі, а Онисим Петрович довго, довго стояв замислившись на своєму ґанку.
* * *
Страшенно пригнічувала самотність. Самотність найбільше була через те, що нікому не можна було сказати про свою таємницю. Але ця таємниця і підтримувала його в ці страшні, жахливі два роки.