— Я казав,— промовив сердито старий,— я казав, що. так і буде. В тому ешелоні, де я їхав, теж вибігла жінка на станцію, а поїзд пішов.
Орисі здавалося, що він навіть задоволений, що вийшло так, як він казав, і схлипувала зовсім безнадійно.
— Лишенько ти моє! — схаменулася раптом товста жінка в білій хустині.— Та це ж дитина одна лишилася. Ти ж моє голуб'ятко, та не плач, моя крихітко, і треба ж такому трапитися! .
— Тобі їстоньки, мабуть, хочеться! — вирішила вона і почала розв'язувати свої клунки.
Тим часом її сусідка, тонша і моторніша, швидко сунула, Орисі окрайчик булки. З горішньої полиці простяглася рука з шматком ковбаси. А старий в окулярах раптом зовсім вже сердито насупив сиві, великі, як кущі, брови і витяг з кишені цукерку.
Жінка в хустині схопила Орисю на руки і почала її заколисувати, як маленьку, хоча Орисі йшов уже п'ятий рік і, звичайно, мама її ніколи не заколисувала. Та на руках у товстої жінки було тепло й затишно, і Орися непомітно задрімала. Вона ще добре не зрозуміла, що трапилося, їй здалося, що вона прокинеться і все буде гаразд.
Ні, коли вона прокинулася, зовсім не було гаразд. Мами не було. Правда, товста тьотя в хустині її вмила, нагодувала і сказала, що мама їх дожене другим поїздом, та їхній поїзд, наче навмисне, біг швидко-швидко! І Орися боялася, що його не наздогнати. Вона знову почала схлипувати. Тоді її посадили коло віконечка, і Орисі почало здаватися, що вони стоять на місці, а поля, ліси і гори біжать повз них.
А в цей час обидві тітки — і товста, і тонка, і старий в окулярах голосно сперечались, і весь вагон брав у цьому участь. Тітка в хустині казала, що залишить Орисю в себе і, куди б вона не поїхала,— візьме дівчинку з собою, а всі казали, що Орисю треба "здати" — бо інакше не розшукає мати. Цього слова Орися не розуміла, і її воно лякало.
Мабуть, тітка в хустині залишила б таки її у себе, та на другий день вона захворіла,— і коли вони приїхали — її саму майже винесли з вагона. За ці два дні Орися вже звикла до товстої тітки, вона їй все обіцяла, що мама її наздожене, а тепер і з тіткою доводилося розлучатись. Куди вона приїхала — Орися не знала.
З поїзда її вивела якась зовсім чужа жінка — і тому, коли Орися в натовпі побачила сердитого старого в окулярах, вона навіть йому зраділа і закричала:
— Дідусь!
Старий озирнувся, побачив Орисю, сердито насупив брови і раптом протиснувся до неї.
— Я разом з вами одведу дівчинку! — сердито сказав він жінці, що тримала Орисю за руку.
Але і з цими новими родичами довелося швидко розлучитися.
Там, куди її привели,— невеличка кімната на вокзалі, де повно-повнісінько було людей,— кілька разів питали і записували, як її звуть, де тато і мама.
Орися казала, що звуть її Орисею, а прізвище Глущенко, тато на фронті, а маму звуть Галочкою. А яка вона, розказували ті, що привели її, кожен по-своєму. Жінка казала, що мама Орисина вже літня, товста й велика,— вона, очевидно, сплутала її з тіткою в хустині, а дід казав, що вона сама, як дитина, худенька і молоденька. А коли спитали Орисю — вона сказала:
— Тато казав, що мама найкрасивіша в світі.
Дівчина, що заповняла анкету, раптом заморгала, заморгала, і очі у неї зробилися мокрі, а кінчик носика почервонів. Вона повернулася до завідуючого і промовила:
— Знаєте, я сама після роботи одведу цю дитину в дитячий будинок. /
Дід насупився, простягнув О рисі свою останню цукерку і погладив по голові.
— Ну, рости велика,— сказав він Орисі,— ти поїдеш туди, де багато дітей, і тобі буде весело.
— А ми1 підемо пошукаємо маму,— сказала жінка.
— Тільки швидко, я хочу до мами, а не до дітей,— сумно мовила Орися.
Дівчина сунула їй бублик, збігала по чай і дала аркуш паперу й олівець.
— Ти, Орисенько, малюй, а я скінчу роботу і поїду з тобою.
Після роботи Оля — так звали дівчину — пов'язала поверх легенького пальтечка на Орисю ще свій теплий шарф, взяла її за руку й побігла до трамвая. Вони їхали дуже довго, навіть спати' захотілося, але тільки Орися почала дрімати, як Оля сказала:
— От ми і приїхали. Тобі набридло сидіти? Ми трошки пройдемося.
Пішли вулицею, потім полем, потім ліском і підійшли до великого будинку.
Оля раптом захвилювалася, взяла Орисю на руки, потім знову спустила на землю і несміливо зайшла до будинку.
— Підемо до завідуючої,— промовила вона, і Орися чомусь притиснулась до неї.
— Здрастуйте, Людмило Петрівно,— заговорила Оля швидко-швидко,— от нам привели дівчинку, вона загубилася, ми її до вас надсилаємо.
Людмила Петрівна підвелася з-за столу і сплеснула руками.
— Та що ви, Олечко, схаменіться, у мене ж самі школярі, а це зовсім крихітка, її до дошкільників треба.
Але Оля благально глянула на Людмилу Петрівну.
— Людмило Петрівно, вона стільки їхала, хай перепочине у вас, у вас так добре, я б її до себе взяла, та ви ж знаєте, у мене ніде.
В цю мить у кімнату вбігли дві дівчинки років 14 і 15.
— Людмило Петрівно! Ми вже із школи повернулися. А це що, новеньку привели?
— Ой, яка малюсінька!
— Можна її роздягти?
— Та ні, почекайте, дівчатка, її ж треба до малечі — в інший будинок.
Орися стояла мовчки, але тут уявила, що це "с* зовсім далеко кудись її повезуть; зовсім як у казці, що розповідала мама про котика і півника: "Несе його лиска за крутії гори, за темні ліси", і раптом сказала сумно:
— Я вже так далеко, далеко; і за горами, і за лісами, і за вулицями, і за будинками, мене мама може і не знайти.
Людмила Петрівна глянула й усміхнулася.
— Хай у нас залишиться! — сказала старша Дівчина.— У всіх сім'ях є маленькі братики і сестрички, хай і у нас буде.
— Ну гаразд,— сказала Людмила Петрівна, взяла Орисю на руки і уважно подивилася в її сумні блакитні очиці.
— Вона стільки перетерпіла, ця крихітка,— мовила
Оля,— їхнє село спалили, вони ледве втекли — Орися вам розкаже.
— А що там згадувати,— махнула рукою Людмила Петрівна.— Зараз, Орисенько, дівчатка тебе помиють, переодягнуть, і тоді ведіть її пообідати, а спатиме поки що зі мною. Галя і Надя,— звернулась вона до дівчаток,— просили — так потурбуйтеся!
— І мою маму Галею звуть,— сказала Орися.— А ви маму мою знайдете?