А сама до верби, присіла під нею, притулилася, так нога болить...
Нічого я не розуміла, як у тумані була, коли до мене гітлерівці підійшли і потягли назад до пошти.
Мені руки назад скрутили. Люди наші стріваються, жахаються, і всіх я тих зустріла, що вже газету їм заносила. Привели мене на пошту. Не була я там з того часу, як ворог у село зайшов. Глянула я і похолола — за тим столом, що Михайло Петрович сидів, сидить есесівський офіцер, а перед ним зв'язаний наш дід Трохим, а Сичук і фриц з батіжками коло нього. Вже тече кров по дідових щоках, і правий вус у нього не сивий, а червоний.
— Ти, діду, голови не мороч! — кричить Сичук.— Ти тут учора був і газету вкрав. Де ти її дів? Однаково живим тебе не випустимо.
Покосився дід на мене, насупив брови, а потім випнув груди та й каже:
— Не крав я, то ти, злодію, її вкрав, своїм панам, собако, віддав, а я її у вас забрав, бо на нашій пошті вона лежала, а я поштар, і моє діло газети приймати!
Стулив вуста і одвернуся. Мовляв, нічого більше не скажу.
Почав Сичук фашистам пояснювати, і зрозуміла я тоді нашого діда. Вчора його до їхнього правління викликали, а він побачив на столі газету нашу, узяв її та й пішов. Не чекала я такого від нашого діда. І як згадала я, як він учора хвалився, що йому особисто надіслали, так шкода його стало, що й слів нема.
Закричав щось старший фашист.
— Повісити цього старого чорта, щоб другим наука була,— переклав Сичук.
Потягли його з хати, а мене наперед виштовхнули, і почав їхній фриц щось пояснювати. Мене не питали нічого, махнув рукою офіцер, і зрозуміла я, що й мене за дідом слідом. І кинули мене таки справді в холодну комору, що на дворі пошти. Там же дід Трохим лежав, вуста стулив і не стогнав.
— Діду, це я, діду, Килинка поштарева! А дід мимо мене на стіну дивиться.
— Вкрав, каже катюга, чи воно не нам написано, щоб я у них крав!
А я думаю — близько наші, в газеті ж написано, близько, а люди не знають. І як же це так — умру? Там, на степу, не боялася — а тут, у коморі холодній, темній, все страшніше і так же умирати не хочеться, і думати про це боюся. І чи ж знає мама моя, де її Килинка-одиначка?
А потім сама собі кажу, щоб заспокоїти: — Ми не раби, ніж отак жити під Гітлером та Сичуком, краще вмерти.
Все-таки я до діда притулилася й заснула, і всю ніч
мені здавалося, що стріляють, кричать, і не розібрала я, чи сниться, чи що. Коли чую — гупає щось у комору.
— Оце за нами,— схопилась я.
Аж двері відчиняються, і стоїть моя матінка, а в руках у неї сокира.
— Килинко, ти жива ще, донечко? А сама, як п'яна, хитається.
— Я Сичука,— каже,— сокирою зарубала.
— Ой мамо, що ж воно буде? І вас з нами повісять! — гукнула я.
— Ні, доню, їх вже духу нема,— почула я знайомий голос.
Підвела голову — Михайло Петрович коло мене стоїть.
— Ну, поштарики мої, живі? — питає.
— Та що ж воно таке? — плачу я, за матусю вчепилася і не розберу, чи сниться, чи справді.
— Виходьте, виходьте на світ ясний, на світ радянський, а ми ще хати пообшукуємо, чи не поховалися де. А ти, Ярино,— каже він мамі,— сідай та отямся трохи. Килинка твоя жива, чого тобі ще треба? Це твоя мама,— каже він мені,— з Докією та іншими жінками за нами у ліс хлопчиків послали вас рятувати, а ми вже з Червоною Армією під селом були. Фашисти із сходу окопувалися, а ми із заходу підійшли!
— Коли б не газета,— мовила Докія, підходячи,— терпіли б ще, не знали, що близько ви, а то вже вирішили: кінець катам та й годі.
— Так що газету вам на правильну адресу мої хлопці доставали,— всміхнувся Михайло Петрович,— казали, що під саму пошту підкинули.
Ну, а далі ви знате, як було. Назустріч вам усі бігли, з землі все заховане викопували, щоб вас пригостити.
А шибениця готова коло пошти стояла, аж глянути страшно, та під шибеницею зарубані Сичук і фашисти лежали.
Дід Трохим, проходячи, сплюнув і каже Михайлові Петровичу: 11
— Казав, падлюка, що украв я газету. Ніби не я тут головним поштарем лишався і не мені пошту прислали!
1943
ПОДАРУНОК
Тепер мама вже не схоплювалася з стільця і не бігла в коридор, коли стукали в парадні двері. Серьожка все-таки казав їй:
— Мамо, там поштар прийшов, я у вікно бачив.
Але мама, не відриваючи очей від роботи, відповідала байдуже:
— Нічого, то не до нас.
Звичайно, їй зовсім не було байдуже. Серьожа знав, що це вона для нього так говорить. Він і сам теж намагався бути байдужим. Удень, по правді, не треба було й намагатися. Він катався з хлопцями на санках, гуляв у сніжки, без кінця всі грали у війну. Він насправді повертався додому веселим, рожевим, шумним. Але ввечері так хотілося, щоб і тато прийшов, укусив його жартома за вухо, почав би його підкидати, борюкатися, а потім сів би на канапі, взяв його, Серьожу, на руки і почав би розповідати про моря, кораблі, танки.
Мамі дуже ніколи. Вона приходить з роботи, нашвидку обідає з Серьожею і сідає знову за роботу, а Серьожа сідає в куточку коло груби з своїм Михеєм. Канапи теж нема. Канапа залишилася дома, і куточок з іграшками та книжками теяс залишився, а тут лише самий Михей. Михея Серьожа сунув у кишеню пальта, коли вони від'їздили з рідного міста, а більше мама не дозволила брати іграшок.
Михей — маленький брунатний ведмедик, його подарував тато, і іноді Михей — хлопчик, іноді — червоно-армієць, іноді — моряк. З Михеєм Серьожа може розмовляти про все.
— Ти знаєш, Михей,— каже Серьожа пошепки,— від тата прийшов лист, два листи, ні, цілих п'ять! Він як напав на фашистів — раз-два — одного убив, другого, третього в полон забрав, кричить на них: "Геть з нашої землі!" Потім пішов у розвідку і прямо на їхній штаб: кинув гранату — всі їхні офіцери в повітря! Повернувся до своїх, усі йому руку тиснуть і кажуть: "Вам медаль "За бойові заслуги", і от вам лист від мами і Серьожі. Вони вже не дома, а в Свердловську, і от вам посилка з тютюном і цукерками". І тато взяв посилку і сказав: "Такі, як я з Серьожкою люблю".
Серьожка зводить брівки. Йому дуже хочеться опинитися на руках у тата, засунути свої руки за його жилетку і розповісти, як вони їхали довго-довго великим ешелоном, як вони живуть тут, і він уже вміє читати й писати, тільки в школу його ще не прийняли, а тут холодно, зовсім не так, як дома, але Серьожка гуляє у великих валянцях і не мерзне.