кий.— Сідайте, Марку Тимофійовичу, у човен, а ви, голубчику,— до Степана звернувся,— не турбуйтеся, це вже наша справа з вашим купцем порозумітися".
Ну от, сідають вони в човен, а купець Ареф'єв з ґанку свого все те бачить і спокійно кричить: "Марку Тимофійовичу! Киньте це! Йдіть краще із своїм гостем до мене чайку попити, а потім вас мій пароплав перевезе!"
Тільки ті обидва головами похитали і сіли в Степанів човен. Бачить Степан — не бояться вони купця,— і сам залюбки наліг на весла.
Та де там! І до середини Волги не дійшли, як чують — пихка той пароплавчик за ними, і парубки — —наймити Ареф'єва — з баграми на палубі.
"Казав я,— похнюпився Степан,— нічого з ним не вдієш. Баграми нас притягнуть і пересадять на його пароплав. Купець ту-х на Волгу оренду тримає".
"Та зрозумійте ви,— обурюється Володимир Ілліч,— не має він права цього робити! Якщо човен затримає і силою примусить пересісти, то до суду слід подати, щоб припинив своє свавілля та самочинство".
Степан рукою махнув.
"Скільки разів він це робив, і ніколи ніхто й не поскаржився. Хіба не знаєте — з багатим не судись. Він таку силу, цей глитай, має, навіть у місті, у Сизрані, усе начальство у нього чи родичі, чи свояки, чи друзяки. От і одкупив ішгпу матінку-Волгу, а нам що хоч, те й роби — хоч свисти, хоч раків лови".
Засюрчав тут свисток на пароплавчику — і невеличкий він, а теж нахаба! Опинився враз коло Степанового човна, і баграми ті купецькі посіпаки притягли човен до борту.
"Переходьте на пароплав, панове",— каже капітан.
А Володимир Ілліч з докором:
"Як вам не соромно?! Не має права ваш Ареф'єв тут на Волзі сваволити і еилою людей затримувати".
"Нічого ми не знаємо, нам велено, хазяїн пароплава так наказав. Ми у нього служимо і його розпорядження мусимо виконувати. Будь ласка, переходьте на пароплав, однаково не дамо вам далі човном плисти".
Ну, довелось пересісти. Та Володимир Ілліч гукнув Степанові.
"Скажіть ваше прізвище, Стьопо, і як по батькові!" — вийняв з кишені книжечку і записав. Те ж саме і капітана спитав, і парубків ареф'євських, що баграми тягли. Усіх переписав, навіть і тих людей, що на пароплавчику були, все те бачили. Свідки, значить.
128
Степан сумний повернувся додому, усе своїм розповів. Та вже всі сусіди про це знали, хоч про радіо тоді й гадки не мали, а газету, може, один Ареф'єв виписував, та наче чайки й хвилі про все сповіщали. От і в нашому селі і в зарі-чанських незабаром усі дізналися, що якийсь панич, учена людина, на Ареф'єва скаргу подав у Сизрані. Всі люди навколо гомоніли та міркували, як же воно буде? Казали, що той Ульянов Володимир Ілліч сам на юриста вчився і всі закони достеменно знає і, напевне, уже відав, що наш Ареф'єв навіть ті старі закони порушив, не мав права з народу, з Волги знущатися. Старі не вірили, все повторювали: закон — як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Та й чого тому паничеві собі голову дурити, з купцем тягатися? Приїхав та й поїхав, що йому наші злидні та біди? А справу все відкладають та відкладають, та від одного до другого передають. Чекають осені. А Ареф'єв спокійнісінько погулює, підсміюється ще й приказує:
"Набридне цьому Ульянову час витрачати. Поїздить, поїздить та й покине. Йому що за інтерес! Яка вигода? Може, він уже ніколи сюди й не навернеться!"
Скрізь у купця свої люди, скрізь підмазати міг, і не збагне він, як це людина діє без свого інтересу, не для власної вигоди, а щоб людей захистити, яких, може, й справді більше не побачить. Ще й з багатієм боротися почав.
Настала осінь. Вже й задощило^ похолоднішало, Волга наша потемніла, от-от кригою візьметься. Чуємо — знову до чогось причепилися і знову справу відклали. А Володимир Ілліч до себе у Самару повернувся, там він тоді жив. Тепер це місто Куйбишев зветься, а тоді Самара була. Мало вже хто й надіється, Ареф'єв гоголем ходить. Казав дід: як проходив повз його будинок, так би й шпурнув каменюкою в того півня на даху!
Одначе стримується Степан.
Зима надійшла, сніги, вітри, всі дороги замело, пароплави не сюрчать, не гудуть. Чи до нас кому? Аж ні! Дізнаємося: поїхав утретє наш справедливий захисник туди, де справу розглядали. Ані холоднеча, ані бездоріжжя його не злякали, і часу свого дорогого не пошкодував, просто як воював за нас! І уявіть собі — раптом один одному переказують пошепки, а потім вголос, уже вся околиця гомонить:
"Добився, добився правди, довів, що наша Волга для всіх людей, ніхто не має права самочинствувати!"
А купця Ареф'єва все ж таки на місяць до арештантського дому за свавілля присудили. Вже не знаю, чи сидів, чи
6 О. Іванеико
129
відкупився, він в цих місцях не з'являвся, соромився, мабуть. А на селі просто свято було! Он як.
Степана сімнадцятий рік на фронті застав — солдатом всю першу германську одвоював. Розповідав, як почули про революцію і як у жовтні прочитали їм два перші радянські декрети про мир і про землю, і пояснив їм солдат-більшовик, що всі надра землі, руда, нафта, вугілля, а також усі ліси і води до радянської"' держави відходять, а радянський народ їм хазяїн — згадав він рідну Волгу, своїх земляків, селян. Згадав, і як купець з них знущався та як молодий Ульянов їх захистив. Трохи не заплакав, коли той більшовик сказав, що то Володимир Ілліч Ленін був, сам Ленін, який Тепер декрети підписав! От з того часу навіки став Степан за Леніна і пішов у Червону Армію за Радянську владу боротися. З ним і його син, батько мій, пішов, уже парубчак був нівроку. А я вже у цю Вітчизняну фашистів від Волги відгонив. Не пустила їх наша матінка-Волга, отут їм і край почався.
Дядько Яків зупинився.
— Розказуйте, розказуйте ще! — загомоніли діти.
— Уже пізно, хай іншим разом. 1
— А мій дідусь теж тут воював, він мені розказував,— тихенько мовила Соломка.
— А мій тут загинув, у Волгограді, на Мамаєвім кургані похований,— строго мовив Тарасик.— Тому тато хотів, щоб я влітку сюди поїхав.
— А ми ж поїдемо до Волгограда? Ви ж обіцяли,— вихопився Женя, звертаючись до вожатого Віктора.
— Обов'язково поїдемо,— сказав Віктор.— Попливемо нашою рідною Волгою, усім рідною.— Він глянув уважно і серйозно на Женю, і Женя почервонів, зрозумівши його.