А найдужче всі люблять відвідувати двоповерховий будиночок-музей на колишній Московській вулиці. Там жила сім'я Ульянових, коли Володя вже вчився.
Сьогодні туди вперше повела своїх жовтенят учителька Ніна Олександрівна.
Був зимовий день, досить вітряний, і дітям приємно було опинитись у теплому приміщенні. Завідувачка їх дуже привітно зустріла. "Певне, подруга нашої Ніни Олександрівни",— подумала школярка Олечка.
— От добре, що саме сьогодні прийшли,— мовила завідувачка,— в день, коли нема екскурсій. Діти, одягніть на ноги тапки. Наш музей відвідує дуже багато народу, і щоб завжди було чисто, треба одягати тапки.
В усьому будинку стояла якась урочиста тиша, і коли пішли сходами нагору по маленьких кімнатках, кожному здавалося, що тут ще й досі живе сім'я Ульянових, і сам Володя тільки-но сидів тут за своїм столиком чи стояв біля карти, а в дитячій нещодавно гралися молодші — Дмит-рик і Маняша: он і іграшки їхні, ось і саморобна кумедна лялька, яку вони дуже любили.
Ніна Олександрівна провела свою дітлашню по всіх кімнатах, а завідувачка про все розповіла, навіть у великій кімнаті розкрила рояль, взяла кілька акордів і проспівала трохи з улюбленої пісні дітей Ульянових: "Смело, братья! Бурей полный прям и крепок парус мой!"... Вона розповіла дітям, як вони всі жили, вчилися, дружили, розповіла про зимовий вечір, коли вся сім'я нетерпляче чекала повернення батька.
Потім школярі зайшли до їдальні.
— А тут завжди стояла на Новий рік ялинка, правда?— мовила Ніна Олександрівна.
— І тепер стоятиме і щороку стоїть,— сказала завідувачка.
— А хто її прикрашає? — не втерпів-таки Женя.
— Не знаю, кому пощастить цього року,— хитро всміхнулася завідувачка.— Може, Ніно Олександрівно, і вашій школі?
— Нашій, нашій! — захвилювався Женя.
— Ач, який ти швидкий,— засміялася Ніна Олександрівна.— Я вам відкрию секрет. Зараз усі школи нашого міста змагатимуться, яка найкраще і найцікавіше зробить ялинкові іграшки і взагалі ялинкові прикраси.
— Так можна зібрати гроші і купити найкращі! — сказав Женя.
— Е ні, це не хитро і не важко! Треба, щоб були саморобні, отакі, як готували брати і сестри Ульянови і сам маленький Володя. А яка школа виконає і найвигадли-віше, і найкраще, і найкрасивіше, та й прикрасить тут ялинку. Ну, звичайно, в тій школі не повинно бути двієчників. Адже під час канікул у нас буде багато відвідувачів — і дорослих і малих,— і всі знатимуть, яка школа відзначилась. Що ж, Ніно Олександрівно, треба, щоб і ваша школа включилася в це змагання,— звернулася завідувачка до вчительки.
— Але ж це, певне, старші класи робитимуть, а нас і не підпустять! — хвилювався Женя.
— А може, нам дозволять допомагати? І все-таки приємно буде, коли саме наша школа прикрашатиме,— Мовила Оля, а про себе подумала: "От якби мені хоч один маленький прапорчик зробити для цієї ялинки! Я вже так старатимуся, щоб вийшов гарний!"
Під Новий рік тисячі веселих ялинок заграли вогниками по всьому Радянському Союзу. І в школах, і в дитячих садках, у піонерських палацах — скрізь, скрізь, де є діти!
Певне, коли б можна було зійти на височезну вежу, та ні, коли б хтось із космонавтів в своєму черговому польоті глянув на рідну землю,— він побачив би, як Батьківщина засвітилась тисячами різнобарвних вогнів.
Звичайно, найвища, найпишніша і найпривабливіша ялинка запалала у Кремлі, але не менш веселі та вигадливі були скрізь. Особливо раділи діти однієї школи, які самі приготували надзвичайні саморобні машини і ракети, пошили чудових пухнастих звірят, зліпили і розфарбували Діда Мороза, і їм випала честь і радість прикрасити ялинку в домі, де колись жив із своїми батьками, сестрами та братами Володя Ульянов. Всі в школі раділи за таку перемогу.
■ Саме в тій школі вчилися задерикуватий Женя і старанна Олечка. Вони, звичайно, не робили самі якихось іграшок, це робили старші, а малеча тільки допомагала. Та от вони пошушукались, пошепотілись, і Женя дуже охайно вирізав і пофарбував малесенький прапорець, а Оля надписала чітко і красиво — "Мир"; вона краще за всіх писала в класі. Прапорець усім сподобався, і Ніні Олександрівні теж. Вона попросила старших дітей, які прикрашали зелене струнке деревце, повісити і цей прапорець на гілочку новорічної ялинки в домі Ульянових.
1976
НАД ВОЛГОЮ
На Волгу спускалося надвечір'я. Вже червоніло і поволі заходило сонце. Пісок на березі, такий пекучий удень, що встояти босоніж не можна було, ставав прохолодним, приємним. Скрізь між чагарником над рікою, на зеленому узліссі замайоріли білі майки. Оля і Соломійка побігли вдвох збирати хмиз для вогнища. Вони любили в цей час бути вдвох.
— От нерозлийвода! Ніяк наговоритися не можуть! — засміявся з них Женя, але дівчатка не звернули на нього уваги. Адже він не знав, та й вони самі не думали про це, а чомусь насправді, коли вони блукали отак у цю передвечірню пору, їм і розмовляти не кортіло.
Після галасливого піонерського дня — купання, походів, різних змагань — настала якась урочиста тиша, ніби все навколо готувалось до чогось казкового, прекрасного, таємничого. І все наче оживало навколо вогнища — всі легенди, історії, спогади про минуле, про те, що творилося тут на Волзі, в цих лісах, на острівцях, стрімчаках. Недарма їх пам'ятали люди, переказували діди внукам, а ті, зістарівшись, своїм, і так сотні років. І складали пісні, які тепер співають.
— Дивись, Соломко, вже половина сонця, а хвильки на річці зовсім золоті, і всі поспішають, поспішають! От коли б вони могли розмовляти, а то мовчать...
— Вони не мовчать, вони дзюрчать,— поправила Соломка.— Давай думати, що ми їх просто не розуміємо.
і От дівчатка розуміли одна одну, і їм здавалося, що вони змалку вдвох, хоча познайомилися лише тут, у піонерсь* кому таборі, і цриїхали з різних міст — Оля з Ульянов-* ська, а Соломка з України, з Києва. Та тут були діти звідусюди — і з Ленінграда, і з Сибіру, і аж з Казахстануі
— Найкрасивіша Волга увечері,— мовила Соломка, коли заходить сонце.
— А старші хлопці кажуть, що на світанку, коли воно сходить. Я ніколи не можу так рано прокинутись.
г---Так їх же будить сторож, дядько Яків. Щасливі! їм