З-під зонтика та з калош її майже й не видно. Перелякано озирається навколо Галя.
Сріблясті чайки зашуміли, закигикали, ніби пасма білого шумовиння залітали навколо; чорні гагарки заквиріка-ли; страшні потворні баклани, що летіли цілими зграями поснідати вранці рибою, замахали здивовано крилами. Чому сьогодні сонце упало в море? І щр від цього буде їм? Чи не розжене воно, бува, риб? І баклани поринули глибоко-глибоко в море і затріпотіли там дужими крилами, щоб налякати риб і спіймати їх.
"Може, то літак шумить?" — подумала Галя. Та всі вони враз вилетіли з рибами в гачкуватих дзьобах.
— Птиці! — Гукнула Галя.— Ви глибоко поринали у воду. Чи не бачили ви літака, що впав у море?
Та баклани летіли зі своєю здобиччю далі, на морські острови, щоб там відпочити.
А над морем підводиться все вище та вище, повільно, ніби важко йому підводитися, велике золотаве сонце. І враз безліч золотих рибок попливло під ногами у Галі, і сама вона бігла по золотих рибках, великих і маленьких.
— Рибки, золоті рибки! — гукнула вона.— Ви бігаєте по всьому морю, чи не бачили ви, де впав літак?
Та то не рибки, то хвильки від сонця зробилися рожево-золоті. І говорили вони "плесь-плесь" — і нічого більше.
Воно, правда, й золоті рибки такі ж німі, як усі риби, так що й вони нічого б їй не сказали.
Навколо Галі попливли якісь кольористі прозорі тарілочки. Он пливе її тарілочка з синім обідочком, а там з зірками, з квітами. Коли Галя схотіла взяти їх у руки, вона почула, що тарілочки слизькі й тремтливі, як холодець.
То були медузи,
— Медузи, медузи! крикнула Галя.— Ви такі легенькі, ви ж буваєте і на самому дні, і на найвищих хвилях. Може, ви бачили, де тут упав літак?
Але ж медузи навіть рота й очей не мали, на них ніхто в морі й уваги не звертав, і вони не звернули ніякої уваги на дівчинку.
Раптом стали збиратися хмари, а хвилі, як швидка гойдалка, загойдали Галю.
'. — Ой, що робити! — затремтіла Галя.— Хвилі занесуть мене хтозна-куди! Я не встигну нарвати квітів! Треба самій стрибати, а то мене хвилі перекинуть.
Галя квапливо одягла скафандр — водолазну шапочку, вистрибнула з лиж та шубовсть у воду — і опинилася у дивному, великому лісі.
Тьмяні, бліді дерева, кущі, трави з лапатим м'ясистим листям — тільки все ніби за серпанком. Риби пливуть над головою, зовсім, як пташки, літають — тільки співу не чути. Мовчки й зосереджено пливуть риби. Викручуються морські коники. А то якісь кущі з червоними ягідками. Може, зірвати їх по дорозі? Тільки стати на цей сірий камінець, щоб дістати зручніше. Та Галя тільки стала, а камінець як заворушиться, вісім ніг вилізло з нього, і полізла по дну неоковирна, чудна каракатиця. Злякалася Галя і мерщій у другий бік.
Ворушаться морські зірки, причаївся голчастий їжак під велетенськими водоростями, пливуть актинії. Ще страшніше стало Галі.
Раптом виросло перед нею страховище — звір не звір, людина не людина, хоча й на двох ногах, та голова кругла, як куля, два довгих хвости.
Не встигла Галя отямитися, як страховище її хап за руку і тягне за собою.
— Та то ж водолаз! — збагнула Галя.— Невже й у мене отака кумедна голова? — І аж смішно їй стало, а коли смішно — ніколи не страшно.
Хотіла йому розказати, хто вона і звідкіля, та тільки бачила — знизує плечима водолаз, не розуміє, як це опинилася на дні моря така маленька дівчинка.^
Проте він тягне її не нагору, а за собою, по дну моря. Це зовсім не легка прогулянка, по морському дну. З кожним кроком іти все важче й важче. Заважають гострі підводні камені, пливуть великі страшні риби, і ось пропливла з гострим, як меч, носом. Водолаз, швидко схопивши Галю за руку, заховався за камінь.
Він знав тут кожну рибу, і з цією рибою-меч теж був знайомий!
"Тут ще страшніше, ніж літати в повітрі,— подумала Галя.— А він не боїться тому, що все тут знає!"
Ще зробили кілька кроків і підійшли до літака. Вгруз літак одним крилом в піщане дно. Спокійно, як у себе дома, вийняв водолаз з-за пояса інструменти і почав поратися коло літака. Тут уже Галя не витримала, притулилася до його шолома і гукнула щосили:
— А де ростуть ті квіти, що ви дали торік дівчині-льотчику?
— Гай-гай,— усміхнувся водолаз собі в вуса. Тільки Галя, звичайно, цього не бачила, бо він же був у скафандрі. Він голосно крикнув Галі:
— їх нема на дні морському! Вони ростуть десь високо в горах, там, де живе Людина, що керує вітрами! Якраз над морем в'ється до неї доріжка!
— Так я хочу швидше туди! — закричала розгублено Галя.— Винесіть мене на берег!
— Яка швидка, почекай трошки. Ось я впораюсь з літаком, і нас витягнуть обох — раніше мене не піднімуть. А тебе одну не пущу, бо тебе акула проковтне. Не сумуй, краще допоможи мені.
Що залишилося робити Галі? Краще вже бути тут, коло цього спокійного дядька, ніж потрапити в пащу акули! І вона тримала його інструменти, лазила в літак, щось витягала, щось подавала, поспішала, старалася, бо чим швидше вони закінчать, тим швидше їх піднімуть, а їй теж треба швидше в гори!
Та тут, під водою, не можна було розібрати, чи ще рано, чи пізно. Однаково гойдалася прозора зелена вода — ні темнішало, ні світлішало.
Нарешті, все було готове. Водолаз дав сигнал, і їх потягли нагору.
Ох, яка буря знялася на морі, над їхніми головами, а вони й не знали про це там, на дні. Дули холодні вітри, і море від холоду наче закипіло. Аж білий дим стояв над ним. От вони вже на баркасі.
Баркас приплив до берега, і їх роздягли.
— Ура, ура Г — закричали матроси.— Так от хто допоміг тобі витягти літак! Повеземо дівчинку на наш пароплав, і буде вона морячкою!
Але Галя глянула на розлютоване море, що викидало тисячі рук-хвиль, щоб затопити усі човни й пароплави, і замахали своїми ручками.
— Що ви! Що ви! Щоб я поїхала по такому страшному морю! Я боюся! Я думала, що там, на дні, чарівні квіти.
Мені треба їх дістати, тоді я плаватиму по всіх морях. Ви мене висадіть на берег.
Водолаз усміхнувся і сказав:
— Нічого, хай іде по квіти до Людини, що керує вітрами,— і він висадив Галю на берег.— Дивись, отуди високо в гори треба йти.
Галя подивилася на неприступні стрімкі скелі і пішла до Людини, що керує вітрами і живе високо в горах.