Його професійні турботи я назвала "чотириногими захопленнями". Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.
З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.
Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.
Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.
Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…
Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.
А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. "Чотириногі захоплення" міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.
"Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!" — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.
Але позбавити Володю такого батька я не могла!
Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.
Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, "взяв участь в переговорах".
Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.
Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.
Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.
Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!
— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…
— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.
— Так це ж добре.
— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…
Я вважала, що Іванко учинив злочин. Умовляла Володю… Він не заперечував. Але щоразу, коли починалися канікули, знаходилась причина, яка утримувала його біля мене.
"Занадто вже він розумний!" — сказав тоді Іванко.
Минуло понад двадцять років… І я несподівано зрозуміла, що він зробив це заради мене. Він не хотів, щоб и ділила сина з тим, хто міг підкорити його серце, а колись потім… І забрати від мене.
Принаймні він хотів, щоб зустрічі Володі з батьком відбувалися недалеко від мене і нашого дому.
— Скажіть… у нього на обличчі веснянки? — спитала я сестру Машу.
— Ось днями він сказав: "Подивіться на моє обличчя — і вам стане ясно: весна прийшла!"
— Чи не можна у вас попросити ще… валер'янки?
— Я наллю… Але ви сядьте, будь ласка. Бо ходите, ходите по коридору…
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
З операційної вискочив той же молодий чоловік. Марлева пов'язка знову з'їхала на чорну бороду.
— Машо! Усю бригаду… Усю бригаду!! — гукнув він. І відразу ж зник.
— Яку бригаду? — спитала я.
Маша почала набирати номер.
— Яку бригаду?
Вона вдарила трубкою об телефон:
— Занято. Знайшли коли розмовляти!
— Яку бригаду?..
Вона заспішила вздовж коридора. На високих підборах їй було важко йти. Вона скинула туфлі і побігла просто так… у панчохах.
Потім із того боку, куди вона побігла, показалося троє чоловіків — усі в халатах і білих шапочках. Вони перегнали Машу і теж зникли за дверима операційної.
Маша зупинилася, підпила туфлі. Підійшла до свого столика. І тільки тоді їх взула.
— Яка бригада? — спитала я.
— Просто так… Не хвилюйтеся. Студенти-практиканти у нас. Операція рідкісна. Він хоче їм показати. Все буде нормально. Якщо там Іван Сергійович…
Вона вийняла дзеркальце.
— Я розумію. Якщо Іванко Бєлов…
Мені необхідно було весь час згадувати про нього щось хороше. В цьому були надії, спасіння. І я згадувала.
Одного разу, коли Володя й Іванко вчилися ще в шостому класі, мав бути "районний" диктант. Вирішили черговий раз перевірити, наскільки грамотні в нашому районі дванадцятирічні. Диктант був хитромудро важкий. А що абсолютно грамотних людей на світі не існує, то навіть я навряд чи написала б його без жодної помилки.
Що ж тоді казати про Семена Голубкіна! Він геть розгубився: двійка за той диктант загрожувала йому другорічництвом.
Тоді Іванко ще не проникнув у глухі таємниці голубкінської психології і дуже йому співчував. Коли Семен, плутаючись і напружуючись, блукав по лабіринтах знаменитих чотиривіршів, відомих усім із дитинства, Іванко страждав. Я бачила це… І якщо мені вдавалося не помічати його підказувань, я їх не помічала.
А після уроків у коридорі здоровило Голубкін притискав невисокого Іванка: той, виявляється, підказував недостатньо чітко і ясно: "Сам, либонь, ви-иучив! Сам усе-е знаєш!.."
За цим я також потайки спостерігала.
Після диктанту Семен бігав по коридору і випитував у своїх однокласників:
— Як пишеться "на протязі"? Разом чи окремо?
— Окремо, — відповідали йому.
— Одна помилочка є! — казав він. І загинав пальця. — А ти сам як написав? Правильно?
Якщо виявлялося, що правильно, Семен скімлив:
— Ну, зві-існо… Сам написа-ав!
Чужі успіхи його вбивали. Йому здавалося, що будь-які удачі приходять до людей ніби за його, Семенів, рахунок. Заздрість, в якій я завжди бачила джерело багатьох людських слабкостей і пороків, не полишала Семена у спокої.
— Та-ак… Ще одна помилочка! — вигукував він і нагинав ще одного пальця з таким виглядом, ніби всі навкруги були винні й у цій його помилці.