ТРЕТІЙ У П'ЯТОМУ РЯДУ
1
Я часто чула, що внуків люблять більше, ніж своїх власних дітей. Я не вірила… Але виявилося, що це так. Мабуть, тому, що внуки приходять до нас у ту пізню пору, коли ми найбільше боїмося не смерті і не хвороб, а самотності.
Ліза з'явилася на світ саме в таку пору: мені було під шістдесят. Володя, мій сип, і Клава, його дружина, ще раніше сповістили, що йдуть на такий сміливий крок тільки тому, що поруч є я. Інакше б вони не відважились. А коли Лізу привезли додому, Володя і Клава сказали, що покладають на мене всю відповідальність за її долю. Тим паче що я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.
— Жоден з нас не потрапляв під владу педагога в такому ранньому віці! — сказав мені Володя.
Клава приєдналася до думки чоловіка.
Коли ж Лізі виповнився рік, Володя і Клава поїхали на розкопки: десь виявився черговий прадавній курган, їхньою професією було не майбутнє, а давно минуле — обоє вони займалися археологією. І тому здавалося логічним, що Лізою повинна займатись я.
Я розуміла, що моя онука зобов'язана заговорити раніше, ніж усі діти, і раніше, ніж інші, виявити розуміння навколишнього світу… Бо син натякнув, що на пенсію могла піти я сама, але не мій педагогічний досвід.
Клава приєдналася до думки чоловіка.
Вони були впевнені, що весь цей досвід, величезний, тридцятип'ятирічний, має обрушитися на бідну Лізу — і дати вражаючі наслідки.
Але мій досвід зіткнувся з її характером.
Що характер у онуки є, я відразу зрозуміла: вона майже ніколи не плакала. Навіть якщо їй було боляче і мокро. Не подавала сигналів! І від цього виникало багато додаткових труднощів.
Коли онуці виповнилося три з половиною роки, я пояснила їй, що Ліза — це не повне ім'я, а повне звучить урочисто і парадно: Єлизавета. З тих пір на ім'я Ліза вона перестала реагувати. Не відгукувалась — і все. Я почала запевняти онуку, що називати її, маленьку, довгим іменем Єлизавета неприродно, що люди будуть сміятися.
— Ну й нехай, — сказала вона.
Тоді я пояснила, що таке ім'я без по батькові вимовляти просто не можна, бо без по батькові ним називали царицю. Відтоді Ліза прибрала величну поставу. А я почала повідомляти батьків, які телефонували звідкись, де були усипальниці і кургани: "Єлизавета спить… Єлизавета сидить на горшку…"
Внучка одержала першу в житті перемогу.
У моїй кімнаті над столом висіли фотографії класів, у яких я викладала літературу і російську мову. Та була ще й до того класним керівником. На фотографіях перші ряди напівлежали, другі сиділи, а треті й четверті, як завжди, стояли. У лежачих, сидячих і стоячих вираз обличчя був не дитячий, напружений. Можливо, через присутність вчителів, які завжди розташовувалися в центрі другого ряду.
Єлизавета полюбляла водити пальцем по фотографії і запитувати: "Це хто? А це хто?.."
Оскільки головна властивість склерозу — пам'ятати все, що було дуже давно, і забувати те, що було недавно, я відразу називала імена і прізвища колишніх учнів.
Тільки на одній фотографії рядів було п'ять… Рудий хлопчина, який на чорно-білому знімку мав вигляд просто білявого, на відміну від інших усміхався. Він був третім ліворуч у тому самому п'ятому ряду.
Я давно вже пояснила онуці, що це Іванко Бєлов, а поруч із ним стоїть її тато. Іванко того дня побився об заклад, що зможе втриматися на стільці, який буде поставлено на другий стілець. Так утворився додатковий ряд, якого не було більше на жодному знімку.
Батько Єлизавети зробив так само, як його приятель, хоч ледве втримувався на цій споруді. Йому було особливо важко тому, що він від народження припадав на праву ногу. І що ледь не падав зі стільця Семен Голубкін, який завжди мріяв стояти вище за інших.
А Іванко Бєлов усміхався.
Це був мій злий геній. Я розповіла про його витівки Єлизаветі, щоб вона ніколи нічого такого в житті не робила.
Одного разу Іванко Бєлов на очах у всієї вулиці пройшовся по карнизу третього поверху і, з'явившись у вікні нашого класу, сказав: "Дозвольте увійти?"
— Як таке могло трапитися? — того ж дня запитав мене директор.
— Іванко Бєлов… — відповіла я.
Іншим разом він оголосив голодовку… Йому здалося, що я несправедливо поставила двійку одному з учнів. Іванко підійшов на перерві до мене і тихо сказав:
— Ви, Віро Матвіївно, не задавали нам того, про що запитували.
— Але ж і того, що я задавала, він також не знав… як слід.
— Як слід? Можливо… Але ж за це не ставлять двійку.
— Вона вже в класному журналі!
— Але її можна виправити!
— Не можна!
— Ви повинні це зробити!
— Ніколи.
— Пробачте, Віро Матвіївно, але я буду протестувати.
— Тобто?
— Оголошу голодовку!
Я усміхнулася і махнула рукою.
Але до буфету того дня він не ходив. Я перевірила: не ходив. Наступного дня також…
— Голодуєш? — навмисно недбало запитала я.
— Голодую, — відповів він.
— І довго ще… збираєшся?
— Доки не виправите двійку. — Потім він поглянув навкруги і тихо додав: — Ви не бійтеся: інші про це не знають. А то доведеться зачинити шкільний буфет!
Увечері я пішла до батьків Іванка.
Бєлови жили поруч зі школою, через дорогу.
Самого Іванка, на щастя, дома не було. Його батьки, милі, сором'язливі, дуже сполошилися. У них не було ні Іванкової рішучості, ні його задьористості.
— Щось трапилося? — запитала мати, тримаючись за серце. — Що він… там?
— Не хвилюйтеся.
— Як же не хвилюватися? Для нього живемо…
Найзатишніше місце у кімнаті було відведено столу, на якому лежали Іванків портфель (я його відразу впізнала!), зошити і книжки. Над столом висів розклад уроків. І та сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду.
— Не хвилюйтеся, — сказала я. — Він вчиться добре. Рекомендований на математичну олімпіаду!
— Слава богу! — сказала мати. Тут я наважилась і спитала:
— Скажіть, він… їсть?
— Перестав… — перелякано відповіла Іванкова мати. — Тільки п'є воду… Навіть хліба в рот не бере. Я запитала: "Може, що з животом?" А він каже: "Нема апетиту!" Вже другий день нема…
"Адже так він витисне з мене все, що захоче!" — подумала я. І наступного дня у присутності Іванка виправила тому учневі двійку на трійку.
— Чому? — спитала Єлизавета, коли я переповіла їй, вже шестирічній, той давній випадок. — Ти боялася, що Іванко помре?