Джанні РОДАРІ
ТРАНЗИСТОРНА ЛЯЛЬКА
— Ну, і що ми подаруймо Енріці на Різдво? — запитав сеньйор Фульвіо в сеньйори Лізи, своєї дружини, і в сеньйора Ремо, свого шурина.
— Гарний барабан, — не замислюючись, відповів сеньйор Ремо.
— Що?!
— Еге, гарний барабанисько. І палички, щоб дріб вибивати. Буч бум!
— Не вигадуй, Ремо, — сказала сеньйора Ліза, для котрої сеньйор Ремо не шурин, а рідний брат. — Барабан займає забагато місця. І потім, хто знає, чи не розсердиться дружина нашого сусіда-м'ясника.
— Я певен, що Енріці дуже сподобається кольорова керамічна попільничка у вигляді коня. І не одна, а в оточенні інших керамічних попільничок, але вже геть маленьких і у вигляді сирної головки.
— Енріка не палить. Їй усього сім років, — суворо зауважив сеньйор Фульвіо.
— Тоді срібний череп або бляшану коробку для ящірок. А може, черепаховий консервний ніж у вигляді ягняти або квасолеопилювач у вигляді парасольки.
— Годі дурникувати, Ремо, — сказала сеньйора Ліза. — Хоч раз будь серйозним.
— Ах, серйозним! Ну, тоді два барабани.
— Я сама знаю, що потрібно Енріці, — підсумувала сеньйора Ліза. — Гарна транзисторна лялька з приробленою до неї пральною машиною. Лялька, що ходить, говорить, співає і навіть пише.
— Згоден, — проголосив сеньйор Фульвіо, твердо, як належить главі сім'ї.
— Мені особисто байдуже, — сказав сеньйор Ремо. — Піду посплю на м'якій постелі та м'яких подушках.
І от настало Різдво, продавці у крамницях вивісили над дверима чудові свинячі окости, а в сувенірних магазинах виставили у вітринах попільнички у вигляді маленького флорентійського писця. На вулицях з'явилися сопілкарі, в Альпах випав сніг, долину річки По огорнув густий туман.
Транзисторна лялька стояла перед різдвяною ялинкою і дожидала Енріку. Дядько Ремо дивиться на ляльку, усміхаючись. Ніхто не знає, що він ще й маг.
Він доторкнувся до ляльки у трьох місцях, переставив кілька транзисторів, знову усміхнувся та й пішов до кафе. За хвилину прибігла Енріка, побачила ляльку і скрикнула:
— Яка ти гарна! Зараз я приготую тобі сніданок.
Енріка видобула з ящика з іграшками тарілочки, скляночки, вазочки, пляшечки, розставила на іграшковому столику і наказала ляльці сісти на стільчик, пов'язала їй фартушок і взяла ложку, щоб погодувати. Та щойно Енріка повернулася, лялька стукнула ногою по столі, і весь посуд полетів на підлогу.
Прибігла сеньйора Ліза, вирішивши, що це впала Енріка. Побачила на власні очі, який у кімнаті погром, і тут же накинулася на доньку:
— Капосне дівчисько! Якраз на Різдво набешкетувала. Дивись, якщо не виправишся, заберу в тебе ляльку.
І пішла до ванної.
Енріка залишилася сама. Вона схопила ляльку, нашльопала її, обізвала капосним дівчиськом і наказала:
— Якраз на Різдво набешкетувала. Дивись, якщо не виправишся, я замкну тебе назавжди у шафі.
— За що? — запитала лялька.
— За те, що ти розбила тарілочки.
— Не люблю грати в цю дурнувату гру. Пограймо краще в механічні машинки.
— Я тобі дам машинки! — і знову шльопнула ляльку.
У відповідь та смикнула Енріку за волосся.
— Ой! За що ти так?
— Законний самозахист! — пояснила лялька. — Ти сама мене навчила.
— Ну добре, граймось у школу, — пробурмотіла Енріка. — Я буду вчителькою, ти ученицею. Оце зошит. Ти наробила у диктанті помилок, і я ставлю тобі двійку.
— До чого тут цифра 2?
— До того. Тим, хто гарно написав диктант, ставлять п'ятірку, тому, хто погано — двійку.
— Навіщо?
— Щоб поганий учень навчився писати диктанти.
— Сміх тай годі.
— Що ж тут смішного?
— Як що? Сама подумай. Ти вмієш кататись на велосипеді?
— Авжеж! — відказала Енріка.
— Коли ти вчилася кататися і падала, тобі ставили двійку чи пластир?
Енріка розгублено замовкла. А лялька вперто доправлялася:
— Згадай. Коли ти вчилася ходити і падала, мама ставила тобі двійку?
— Ні.
— Але ж ти навчилася ходиш. А потім і говорити, співати, застібати ґудзики, шнурувати черевики, чистити зуби, мити вуха, відчиняти і зачиняти двері, вмикати телевізор, відрізняти собаку від кота, сир пармезан від сиру горгонцола, правду від брехні, воду від вогню. Без оцінок, правда?
Енріка проігнорувала запитання і запропонувала:
— То я помию тобі голову.
— Та ти здуріла! У Різдво!
— Мені приємно мити тобі голову.
— А мені ні — мило потрапляє в очі.
— Одним словом, ти моя лялька, і я можу робити з тобою, що захочу. Ясно?
Але лялька, схоже, не збиралася їй коритися. Вона залізла на ялинку і, поки лізла, розбила не одну кольорову лампочку. А опинившись на вершині, збила інші лампочки у вигляді гномів та Білосніжки.
Енріка, щоб заспокоїтись, підійшли до вікна. У дворі одні діти грали у м'яч та в кеглі, інші каталися на триколісних велосипедах, самокатах, стріляли з лука.
— Чому б тобі не погратись у дворі з дітьми чи в кеглі? — запитала лялька, на знак повної незалежності запхавши два пальці до носа.
— Там самі хлопці, — тоскно відповіла Енріка. — Вони грають у свої хлопчачі ігри. А дівчата повинні гратися ляльками. Навчитися бути зразковими матерями і прекрасними домогосподарками, котрі вміють розставляти тарілки та чашки, прати білизну і чистити взуття. Мама завжди чистить татові черевики.
— Бідолашка!
— Хто?
— Твій батько. Як видно, він безногий і безрукий...
Енріка вирішила, що саме час дати ляльці пару ляпасів. А щоб дістатися до неї, їй довелось лізти вгору по різдвяній ялинці. Дурнувата ялинка чомусь узяла та й упала на підлогу. Лампочки та скляні янголятка розлетілися на друзки.
Лялька опинилась під стільцем і звідти стала дражнити Енріку. А потім підхопилася та підбігла до дівчинки — поглянути, чи не забилася.
— Тобі не болить?
— Так я тобі й сказала, — промовила Енріка. — Ти невихована лялька, і я тебе більше не люблю.
— Ну нарешті! — вигукнула лялька. — Сподіваюся, тепер ти станеш гратися з машинками.
— І не подумаю. Я гратимуся зі своєю старою ганчірковою лялькою.
— Правда? — протягнула транзисторна лялька.
Озирнулася довкола, побачила ляльку, схопила її та викинула у вікно.
— Тоді я гратимуся зі шкіряним ведмежам, — не здавалася Енріка.
Лялька викинула й ведмежа. Енріка гірко розридалася. Її батьки почули доньчин плач і прибігли до дитячої кімнати. І що ж вони побачили? А ось що — нова лялька, схопивши ножиці, різала плаття ляльок Енріки.