Прудко мчить нас поїзд південної залізниці. Вікна у вагоні з одного боку відчинено. Починає смеркати...
Низенький, присадкуватий кондуктор виліз на лаву й силкується встромити в вагонний ліхтар свічку. Сопе й стогне. Нарешті встромив і зістрибнув на підлогу, витираючи хусткою лоба. Усміхається, повернувшись до мене.
— Погано куцому на світі жити.
— Хм... м-да... не дуже зручно,— відгукуюсь до нього.— Слухайте, добродію, чи не розживусь я у вас шматка свічки? Спати не хочеться, то хоч газету почитаю.
— Можна... свічку можна...
— Вас не турбуватиме? — звертаюсь до сусіда, що вклався насупроти, й, не дожидаючи відповіді, засвічую свічку, й розгортаю газету.
Кондуктор сопе вже десь у другім кінці вагона. У вагоні сливе тихо: хтось на верхній лаві підхріпує, хтось, двоє, за дерев'яною пересічкою напівголосно розмовляють.
Тра-та-так... тра-та-так,— вистукує поїзд. Повз вікна линуть і зникають чорні тіні. Пахне молодою травою й молодими бруньками, пахне весною...
Поволі пробігаю газетні телеграми...
Зненацька очі мої спиняються на знайомім прізвищі.
"Ст. Вугільна. На N-скім руднику кинулась у шурф і вбилася на смерть молода дівчина, дочка конторщика, Антоніна Жукова"...
— Жукова... Антоніна... Се ж вона... Тося!.. Маленька, зграбненька, чорна, як жучок, Тося, метка, жвава, весела.
Забилась на смерть... Тося і смерть... Щось дике, неможливе. Тося й сміх, дзвінкий, веселий, задеракуватий; Тося й огонь, палкий, жагучий, ледве стриманий — се так!.. А-то...
Знав я її досить добре, придивився до неї. Два роки тому, по весні, до мене подзвонила незнайома мені гарненька панночка і, зашарівшись по саму шию, розповіла, спустивши свої чорні, як тернини, очиці, що батько її дістав посаду конторщика на шахті й що вони вже з тиждень тому, як перевезлися на N-ський рудник, що вона скінчила два роки тому двохкласову школу й тепер хоче довчитись у мене на народну вчительку, бо страшенно їй до душі вчителювання.
Вона підвела очі й прохаюче дивилася на мене.
Було се перед шкільними іспитами, в мене було сила роботи й клопотів, сила всякої переписки й одписки, ввесь день був зайнятий турботами по школі, і я... згодився. Глянув їй у вічі й згодився, призначив часи до вчиття, а коли вона, ткнувши мені невеличку, біленьку, з гострими пальцями, руку, вдячно засміялась дрібним, як срібний дзвіночок, сміхом і, вклонившись, зникла, я вголос обізвав себе бовдурем.
Що я з нею робитиму, коли мені ніколи вгору глянути?.. В той час, що призначив їй, я завжди спочивав після пекельної втоми в школі, спочивав, щоб підвечір знову йти до школи. Як же я тепера буду без спочивку?
Бігав по хаті й лаяв сам себе.
— А може, вона передумає й не прийде завтра,— розважав себе і... боявся, що не прийде.
Вона не передумала й з'явилася якраз о четвертій годині, коли й сказано було. З діловитим виглядом ткнула мені руку й тихенько сіла за стіл, надавши свому кругленькому видочкові школярського вигляду. Давня звичка складати руки на стіл і напіврозкривати рожеві вустоньки надавали всій фігурі її прелюбого наївного вигляду і навіть не смішили, а швидше нагадували про обов'язок...
— Хм... Дак от... той...
Я не знав, з чого почати, але, глянувши на її наморщені брівки, на пильний погляд, насупився й удав із себе суворого, серйозного педагога, щоб хоч зовнішнім виглядом показати всю безодню премудрості, яка містилася в мені.
— Розглянемо програму насамперед...
— Я знаю програму,— перебила вона.— Програма сливе не одрізняється від тієї, що вчила я в школі.
— То навіщо ж вам іще вчитись?
— Дещо забула. Хотілося б повторити. Та й сочинєнія... Може б, ви перевірили мої знання?
— Гаразд. Ну, от тут по закону Божому стоїть — молитви. Се ви, певне, не забули?
— Знаю... здається, знаю...
— Молитву ранкову?
Вона почала, але за десять слів проказувала вже вечірню.
— Стривайте, стривайте,— перепинив я й засміявся. Вона здивовано дивилася на мене.
— Не так?
— Не так. А скільки сім раз по дев'ять?
— Еге.
— Сім раз по дев'ять...
Зашепотіла губками.
— Сім раз по дев'ять — шістдесят три.
— Так. А скільки всіх материків?
— Материків?.. П'ять: Європа, Азія, Авст... Австрія... Я знову засміявся.
— А жениха у вас нема?
— Ще нема.
Спустила очі, але в ту ж мить підняла й дивилася на мене так, ніби я молитву Господню питав.
— А скоро буде?
— Не знаю.
— Може б, ви не гаялись та швидше відшукали? Адже заміж хочете?
— Се в програму, здається, не входить.
— Я так... взагалі...
— Чому ж... Якщо трапиться підходящий...
— Кого ви вважаєте за підходящого?
— Кого ж? Підходящого.
— Себто?
— Моя подруга, наприклад, живе з інженіром.
Глянув на неї. Ті самі — чисті-чисті очі й ясний погляд.
— Хм... То виходьте й ви за кого-небудь.
— Гаразд... Але поки що я, проте, хочу вчитись.
— Довгенько вам прийдеться вчитись.
— То байдуже, у мене терпіння вистачить.
Я знизав плечима.
— Як хочете.
Почали вчиття. Вона приходила справно щодня, справно здавала добре заучені завдання, і я потроху одмінив свій скептицизм щодо її здібностей. Поводилася серйозно, як старша школярка, навіть поштиво.
Пройшли іспити в мене в школі. Розцвіли акації. Настали чудові, прозорі, місяшні ночі. Вабило з кімнат на простір, у степ.
Вчиття йшло трохи млявіш. Тосю я не пізнавав: часто не знала завдань, часто замислювалася й відповідала невлад, зашарювалася й винувато спускала оченята, і тіні під ними робилися ще темнішими.
— Що з вами?
— Вибачайте... але я вчора не мала змоги вивчити. Мамі тепер страшенно багато діла... Вона наприймала аж трьох студентів на харчі...
— Яких студентів?
— На шахти, на практику приїхали... Але ви не турбуйтесь, я вивчу...
Мені й справді не прийшлось більш турбуватись. Тося другого дня не приходила і далі також.
Бачив я її двічі на вулиці: вперше з чорнявим ставним горняком у формі, а вдруге, вже під осінь, з присадкуватим, прищуватим, з сірими маленькими очима й товстими губами, політехніком.
"Вивчилась на вчительку,— думав сам собі, і десь глибоко заворушилось у мене щось вороже.— Що воно? Ревную, чи що? Яка єрунда! Нехай собі... Хіба до вчиття тоді, коли надворі такі сумно-прекрасні вечори, такі задумливо-чарівні ночі, коли цвітуть квіти й розцвітає пишним цвітом молодість, єдиний на віку довгий і чудовий сон".