Цю картину Олесь боявся згадати, було надто страшно, та уявив собі її пан Геродот. Він стогнав і без сліз квилив з жалю, що таке не трапилося із його Сальомеєю у Шепарівському лісі.
...Власника будинку на Пісковій звали Зеником Цюручки — мало хто знав його справжнє прізвище. На тупиковій вуличці, яка мала лише п’ять одноповерхових котеджів, майже всі мешканці називалися надто посполито — Ковалі, Шевці, Кравці, оскільки вели свій рід з ремісників; усі розмовляли однаковою передміською говіркою, і з цієї причини виникла плутанина — хто є хто... Тож розпізнавали одне одного за прозвиськами, які виліплювались із часто вживаних кожним мешканцем словечок польського, німецького чи то єврейського походження — і так хтось ставав Думенкопфом, Прошепаном, Цумбайшпілем, а пан Зеник, який працював диктором на радіовисильні, що на Баторого, й володів оксамитовим баритоном, був перечулено чемним з жінками: вітаючись з ними, він прикладав праву руку до грудей і солодко вимовляв "Цілую ручки, прошу пані", й за голос, який звучав щоранку в радіоприймачах, та й за чемність так і прозвали його на Пісковій.
Пан Зеник був засадничим українським патріотом, проте до кожної влади ставився лояльно — інакше не міг би заробляти собі на хліб, — й за Польщі летіли в ефір позивні: "Halo, halo, mówi lwowska rozgłośnia polska" , за совєтів — "Говорить квітучий радянський Львів!", а за німецької окупації пан Зеник став директором радіокомітету й за дикторський столик посадив свого квартиранта Олеся Шамрая, який до слів "Говорить львівське українське радіо" мусив додавати: "Німеччина веде бій і перемагає для Європи".
...Ослаблений Олесь вибрався з фізичних недуг, проте залишився психічно неурівноваженим: з хворобливою фобією реагував на польську мову, якою колись говорили польські поліцаї, котрі ув’язнили в Березі його кохану Нусю; став затятим антисемітом, оскільки вважав, що за совєтів займають владу самі жиди, на згадку про москалів впадав у пароксизм люті, проте на німців покладав оптимістичні надії й, коли сідав за дикторський пульт, з насолодою вимовляв пронімецький хвалебний додаток до вранішньої позивної. Й так тривало доти, доки німці не переарештували міністрів щойно проголошеної Української держави, а згодом дізнався й про розстріл вчених на Вулецьких пагорбах.
Тоді у нападі люті заявив своєму благодійникові Зеникові Цюручки:
"Гітлер і Сталін — байстрючні близнюки, і з ними треба боротися не на життя, а на смерть!"
Патріот Зеник Цюручки, лояльний до кожної влади, злякався не на жарт, ніби відчув, що слова квартиранта стануть незабаром суголосними з ідейною настановою українських партизанів, й поквапився звільнити його з посади диктора. Олесь, не гаючись, виїхав зі Львова до Міста.
Олесеві батьки, які вже втратили надію побачити сина, остовпіли від щасливої несподіванки. Знали, що Олесь заарештований, а українські й німецькі газети щоденно повідомляли про жахливі масакри у львівських тюрмах. Штефан Шамрай з Фросиною зі страхом придивлялися до фотографій замордованих, та як розпізнаєш кого–небудь серед десятків понівечених трупів; зі Львова надходили все страшніші вістки, а коли вони стихли, то й надія старих з кожним днем усе більше згасала. Штефан, зчорнілий і пониклий, блукав вуличками Торговиці, ніби когось шукав, виходив до ратуші й там подовгу вистоював, вдивляючись у глибину Печеніжинського тракту, все ще сподіваючись, що ось–ось біля пам’ятника Шевченкові, заступленого тополями, з’явиться струнка постать сина, й батько кинеться йому назустріч, стрімголов полетить, закричить, заплаче, однак перехожі минали пам’ятник і зникали у провулках; тоді Штефан заходив до Михайлівської церкви, щоб там молитися Богові й благати в нього допомоги, бо ні в кого більше, а Фросина лежала пластом на долівці в кутку під хорами й не підводилася до тієї миті, поки не засвічувався в її серці пломінчик надії. Тоді вставала, на хвильку втихомирена, Штефан брав її за руку, вони разом виходили з храму і йшли додому, щоб там цілими днями сидіти в хатніх сутінках і чекати...
Й Олесь прийшов. Тихо прочинив двері й, зупинившись на порозі, придивлявся до двох тіней, що тулилися одна до одної на покуті під образами. Штефан різко повернув до дверей голову, достоту як на тих очікуваннях біля ратуші, коли попри пам’ятник Шевченкові хтось проходив, та побачив на порозі чужу людину, бо звідки міг взятися Олесь, адже його вже немає на світі, й тієї надії, що донедавна теплилася в його душі, теж уже не було... А материнське серце упізнало: пані Фросина схопилася, підбігла до зайшлого, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла:
"Де ти був дотепер, мій сину? І чому став інакшим?" Олесь насправді став інакшим — як тілом, так і душею, що, випечена видивом смерті, заховалася від ворожого світу, мов гусінь у шкаралущу лялечки, й там його далі марудив пережитий страх, який не допускав у душу навіть утіхи від зустрічі з батьками.
Штефан з Фросиною теж довго не могли оговтатися й повірити, що до них вернувся син. Вони вмивали його, переодягали, годували й випитували, та Олесь відмовчувався, і та його мовчанка була страшною розповіддю. Батьки нарешті отямилися, вийшли разом на подвір’я й заволали до пана Геродота, бо ні з ким іншим не могли поділитися щасливою новиною:
"Пане раднику, Олесь вернувся!"
Пан Корнель, який теж довго не міг вийти з подиву, запитував Олеся, що ж то з ним трапилося, й Олесь відповів тільки одне й більше нічого — ні в цю хвилину, ані ніколи потім — не сказав:
"Мене розстріляли... Я виповз із могили".
...У кінці вересня небо над Покуттям затягнулося важкими дощовими хмарами від обрію до обрію, почалися затяжні сльоти. Набухлий Прут виходив з берегів, скраю Торговиці каламутні води досягали хатніх порогів — золотий вересень змерк над землею, а теж у душах людей, спонадіяних на добрі зміни.
Містом пронеслася чутка, що євреїв переселятимуть у гето, і вже квартали над Чорним потоком — від Королівки до Воскресінець — почали обгороджувати дощаними парканами з протягнутою на них білою смугою; євреям з жовтими пов’язками на рукавах і зірками Давида ще дозволялося ходити серединами вулиць із суворою забороною ступати на тротуари, їх валками гнали на каменоломні, що за Багінсбергом, — там цілими днями торохтіла каменедробарка, перемелюючи каміння на шутер для вимощування доріг; шуцполіцаї хапали на Ринку сільських парубків і забирали їх до баудінсту на важкі роботи; в Місті було введено карткову систему для отримання пайки хліба, масла і мармоляди; за шахрайство картками винних арештовували й відправляли до тюрми, яка від віків бовваніла над Рамлярівським озером, й звідти на волю ніхто вже не виходив, — страх розганяв містян по домівках; торговицький базар спорожнів, і там можна було купити за емісійні польські злоти хіба що пляшку гасу, пачку сахарини, жменю карбіду для впроваджених у побут карбідних ламп, а теж привезені з райху губні гармонійки.