В оунівському підпіллі запанував мобілізаційний дух. Олесь відбував систематичні зустрічі з керівниками трійок, організовував явочні квартири й підтримував зв’язок з Юрком Сербином.
У бойківських горах поблизу Парашки, у занедбаній лісничівці, старшина Карпатської Січі Теодор Довбек заклав для волонтерів військовий табір, куди сходились колишні січовики, уцілілі під час мадярського погрому на Червоному полі біля Хуста. До них прилучалися хлопці зі Славська, Корчина, Синєвидного, й коли їх набралося чотири чоти по тридцять чоловік, почали магазинувати в бункерах зброю, відібрану в жовнірів польської армії, розгромленої німцями; займалися стрілецькою підготовкою, вивчали картографію, виходили на бойові вправи. Вишкільними таборами — у Синєвидному, Уторопах та Збаражі — керував Крайовий провідник ОУН Клим Легенда.
Й чим жорстокішими ставали більшовицькі репресії в Галичині, тим активнішала військова підготовка ОУН до повстання. Провідник ОУН Бандера закликав зберігати сили до того менту, коли розпочнеться війна між Гітлером і Сталіним, однак втримати від революційного чину молодь, яка обрала своїм вождем не поміркованого Андрія Мельника, а радикального бійця Степана Бандеру, було вже неможливо.
У жовтні колишній провідник ОУН Володимир Тимчій–Лопатинський перебрався через Сян до Кракова, а у грудні із своїм бойовим загоном вернувся на окуповану совєтами територію, щоб підняти у Львові повстання. Оунівську боївку Лопатинського, яка йшла на з’єднання із синєвидським вишкільним куренем, оточив енкаведистський підрозділ у селі Устиянові. Оточені в сільській стодолі повстанці підірвали себе гранатами, тільки два стрільці і зв’язкова цілий тиждень добиралися снігами через грушаницькі ліси й росохатські узвори до вишкільного табору, що заховався в пропастях бойківських гір поблизу Парашки.
У той самий час у Збаражі роз’юшений депортаціями й арештами люд зайняв сільський комітет і вивісив на даху установи синьо–жовтий прапор.
Окупанти зреагували миттєво. У Львові й по всьому Галицькому краю розпочалися повальні арешти. Студентів викликали з лекцій до деканатів, й вони вже не поверталися, забирали й учнів зі шкіл. На тортурах діти по–різному поводилися: хтось не витримував мук і наговорював на себе, деякі гордо признавалися до членства в ОУН, а хтось ламався й видавав товаришів...
Іван Ферлей на явочну квартиру не з’являвся. Олесь не знав його львівської адреси, й закрадалася до нього тривожна думка, що його заарештовано. Аж одного ранку, коли виходив з Піскової на Личаківську, щоб перейти на Пекарську, де медінститут, впритул наткнувся на Івана, який спускався з Куркової до Винниківського базару. Йшов він обережно, гейби по льоду ступав, а футляр із скрипкою висів у його лівій руці, немов прив’язаний; Ферлей раз у раз оглядався й, зупиняючись, пропускав перехожих повз себе, виминав поглядом зустрічних — у його напруженій ході відчувалися непевність і страх.
Олесь заступив товаришеві дорогу, той стрепенувся, і з його розхилених уст мало що не зірвався крик. Здалося Олесеві, що Ферлей його не впізнав, а той таки не хотів впізнавати: поминав його, сліпо дивлячись поперед себе. Олесь сягнув рукою до Іванового плеча, але той різко вивільнився й спитав упалим голосом:
"Чого тобі треба?"
"Нам давно пора зустрітись", — відказав Олесь, перехоплюючи погляд товариша.
"Ось ми й зустрілися, — промовив пошепки Ферлей. — Що маєш мені сказати?"
"Та невже ти забув..."
"Нічого я не забув, — перебив Іван Олеся і вперся в нього неприязним ворожим поглядом. — І ти забудь назавше... Ми затіяли дитячу гру, а розплачуватися будемо за неї, як дорослі... Я тебе не бачив, Олесю. І раджу: живімо, як миші під мітлою..."
"Тебе влаштовує мишачий комфорт?"
"Під мітлою — то ще не за ґратами. Під нею можна якийсь час перебути в безпеці..."
І Ферлей квапно подався вниз Личаківською, не оглядаючись.
А Олесеві пригадалася стріча в рибальській хатині біля грушівської поромної переправи з керівником Крайової екзекутиви Львом Ребетом і зв’язковою Коновальця Заячківською, — згадався той погордливий Іванів вигук вслід сільському парубкові, який збоявся небезпеки й покинув збір: "Цей уже вийшов з печаттю ганьби!" Якою дорогою пішов той парубок, Олесь не знав, та печать ганьби побачив щойно на чолі Ферлея й подумав, що краще було йому зоставатися в хорі Рубінгера й не спокушатися звабою підпілля, яке йому, певне, здавалося заманливою романтикою, а нині довелося зазирнути в його каламутне провалля...
Під час перерви підійшла до Олеся студентка медінституту — функціонерка "Нової генерації" Влодзя Ковалишин і порадила йому зникнути на якийсь час зі Львова: цієї ночі з гуртожитків і квартир забрали воронками декілька десятків хлопців і дівчат. Хтось сипле...
Це тривожне попередження Олесь сприйняв спокійно, йому ж нікуди втікати, зрештою — що громаді, те й бабі... Та й де йому заховатися від розправи, якщо вже опричники НКВД поклали на нього зловісний знак.
Коли вертався із занять до своєї квартири на Пісковій, позаду нього із скрипом гальм зупинилося авто, з нього вискочили два гевали, скрутили Олесеві назад руки, заштовхали до машини, й вона рвонула з місця, мов собака з прив’язі...
Тюрма на Замарстинівській була переповнена, в камері тіснилося до двадцяти хлопців, сусідню камеру набили дівчатами. В’язні перезнайомлювалися, були серед них такі, які знали морзянку, вони прикладали горнятка денцями до стіни й вистукували зубними щіточками, дознаючись у дівчат, а дівчата у хлопців, хто їх видав. Й нарешті з’явилася інформація, в яку важко було повірити: сипле довірена особа провідника Крайової екзекутиви Клима Легенди — Максименко, якому вдалося створити у молодіжній організації сітку сексотів.
На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.
"Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини — у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно... А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім’я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, — це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?"