Потім ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") і голодні лягли спать.
...Ми лежимо і не можемо поснути.
На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тільки за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, дядькові брехали, навіть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робить? Якщо так, тоді весь той наш героїзм — нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, благородні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко, Покришкін... Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й жуліки...
Ява зітхає і погоджується зі мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися і... взагалі... Давай більше не будем.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров'ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.
— Гаразд, — підхоплює Ява. — Тільки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тоді... тоді другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. І не маєш права ухилятися чи там відбиватися ні в якому разі. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шість, за третю дванадцять і так далі. Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому цими шалабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
І, відчуваючи себе вже майже на сто процентів чесними, ми спокійно поснули.
РОЗДІЛ V
Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якій контррозвідці?
— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник — значіть, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-ста-лєт! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді...
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а... Пістолет.
— Та бачу, що не лопата... А нащо?
— Як нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі "Більшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда... "На старт!" — потім: "Увага!" — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою...
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-ишо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, — сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого... тільки.. — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте...
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив ("Ще сусіди позбігаються!").
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
Переделать!!!
ніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява по-
""м^о8 їроіову^гт ^-"лу^т^.
"ро те то тре?" я^ось, не брешу.." ("і в "кому разЧ), ви-
-Тто^6 КлТйУ^о —д"я ^ Й-^й^їГ^ІТпГ^зГ^о^Ї